Аспирантура

Недобєга О.О. Митна політика України в умовах інтеграції: сутність і функції

Aspelena — Sat, 29 Mar 2014 11:44:54 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/ujrn/Soc_Gum/Cher/2013_2/Nedobega.pdf

Недобєга О.О.

МИТНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ: СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Невід’ємною складовою фінансової політики держави є митна політика, яка набуває все більшого значення у зв’язку з інтеграційними процесами у всьому світі. Саме митна політика відображає правила взаємодії між державами, у прямій залежності від митної політики знаходиться ефективність зовнішньоекономічної діяльності країни. Неабияку роль формування митної політики України відіграє у забезпеченні економічної безпеки країни, особливо після набуття членства у СОТ, оскільки відкриття національних ринків так чи інакше пов’язане зі збільшенням конкуренції для українських товаровиробників і вірогідністю поставок неякісних товарів на українські ринки. При цьому митна політика може використовуватись і як стимулятор, і як дестимулятор економічного розвитку держави. Тож дослідження особливостей і функцій митної політики України в умовах інтеграційних процесів набувають ще більшої актуальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, на які спирається автор. У вітчизняних наукових роботах питання митної політики висвітлено у працях таких вчених, як І. Бережнюк, А. Стельмащук, Т. Калінеску, А. Єршов, П. Пашко, Н. Осадча, А. Луцик, О. Борисенко, В. Ченцов та інших вчених.

Як зазначає І. Бережнюк [1, с. 11], митна політика – це система поглядів, ідей та переконань, яка формує основні правові та економіко-організаційні принципи митної справи .

А. Стельмащук [2, с. 280] трактує митну політику як систему принципів і напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі. Вона реалізує як економічні, так і політичні цілі, які визначаються державним устроєм, існуючою законодавчою базою та соціально-економічним напрямом розвитку суспільства, які визначаються як одне ціле.

На думку Т. Калінеску та К. Баляба [3, с. ] митна політика – це система принципів та напрямів діяльності задля реалізації економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі держави.

А. Єршов [4, с. 33-34] підкреслює, що усі відомі інтерпретації митної політики, залежно від підходу до цього поняття, можна об’єднати в чотири групи: владно-правовий, організаційно-інституціональний, економічний та психоетичний.

Владно-правовий підхід тлумачення митної політики орієнтується на висвітлення її основних положень через дії, спрямовані на здобуття, утримання та використання державної влади в сфері регулювання зовнішньоекономічної діяльності. У межах цього підходу митна політика трактується як система або комплекс заходів, правил регулювання зовнішньоекономічної діяльності, перш за все адміністративно-владного характеру або ж як упорядкованість та регулятивність у цій сфері – за допомогою нормативно-правової бази.

Відповідно до організаційно-інституціонального підходу митна політика формується через державні організації та інститути, в яких вона розробляється, визначається й реалізується. До таких державних інституцій у першу чергу належить Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади.

Економічний підхід до митної політики пов’язаний в основному з запровадженням у життя внутрішньої та зовнішньої економічної політики держави, заснованої на протекціонізмі, вільній торгівлі чи гармонійному поєднанні двох попередніх напрямів.

Психоетичний підхід до митної політики пов’язаний насамперед із тим, що політика – це своєрідна характеристика відносин, які складаються в процесі її розробки, прийняття та реалізації. Митна політика з психоетичних позицій – це сфера продуманих конфліктно-консенсусних кроків, маневрів, лавірувань, вимушених компромісів, погоджень, натисків та бар’єрів. Усі чотири складові митної політики взаємопов’язані та взаємозалежні, тому всі вони важливі й повинні мати рівносильне значення [4, с. 34].

У Митному Кодексі України державна політика у сфері державної митної справи визначається як система цілей, принципів, функцій, напрямів, засобів і механізмів діяльності держави, спрямованих на забезпечення національних митних інтересів та безпеки України, регулювання зовнішньої торгівлі та захист внутрішнього ринку, розвиток національної економіки та її інтеграцію до світової економіки, наповнення державного бюджету [5, ст. 5].

Проте, на думку П. Пашка та Н. Осадчої [6, с. 10] у діючому Митному кодексі України [5] існують певні правові колізії з Конституцією України та іншими законодавчими актами, що потребує уточнення його положень в частині використання термінів «митна політика» та «митна справа».

Визначення функцій митної політики є важливою складовою формування механізму забезпечення митної безпеки держави, що в умовах глобалізації та введення єдиних механізмів, які забезпечують реалізацію митної справи в різних країнах світу, будуть сприяти спрощенню та прозорості митних процедур, їх прискоренню, зменшенню кількості митних документів, їх уніфікації та використанню єдиних документів у різних країнах, обміну інформацією між митними адміністраціями країн, посиленню міжнародної боротьби з митним шахрайством і переходу на принципову, системну основу формування та реалізації митної політики держави [7, с. 11].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Дослідивши наукові праці в галузі митної політки, можна дійти висновку про відсутність єдиного підходу щодо визначення категорії «митна політика» та її функцій.

Метою дослідження є формулювання власного бачення категорії «митна політика», її функцій та особливостей здійснення в умовах інтеграційних процесів.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Проаналізувавши наведені вище визначення митної політки, можна говорити про багатоаспектність і неоднозначність даного поняття. Митна політика як економічна категорія може розглядатися у широкому і вузькому значеннях.

У широкому значенні митна політика представляє собою сукупність принципових засад, які є основою митної безпеки держави та складовою державної політики. У більш вузькому значенні митну політику можна представити як систему взаємопов’язаних елементів, яка покликана забезпечити національні митні інтереси в умовах інтеграційних процесів.

Інтерес у філософському розумінні трактується як [8, с. 213]:

1) реальна причина соціальних дій, подій, здійснень, яка стоїть безпосередньо за спонуканнями (мотивами, помислами, ідеями і т.п.) індивідів, які беруть участь у цих діях, соціальних груп, класів;

2) участь людини в якій-небудь події або факті, викликана як властивістю факту, так і схильностями самої людини.

Тобто інтереси є реальною причиною діяльності суб’єктів і спрямовані на задоволення певних потреб. Саме інтереси є стимулом до розвитку будь-якого суб’єкта. Проте, у Митному кодексі України [5, ст. 6] такі поняття, як «митні інтереси», «митна безпека», на жаль, не мають жодної конкретики та містять лише посилання один на одного.

На думку П. В. Пашка [9, с. 11] митні інтереси – це певний спектр (сукупність) національних інтересів держави, що пов’язані із їх забезпеченням і реалізацією виконання митної справи й задоволення яких сприяє забезпеченню ефективного функціонування, стійкого розвитку економічної системи, зменшенню загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві в сферах, що пов’язані з митною сферою та визначається поточним станом зовнішньоекономічних відносин, повнотою задоволення матеріальних потреб громадян, ступенями реалізації визначених стратегічних орієнтирів соціально-економічного розвитку й захисту культурного та інформаційного середовища держави, станом зовнішньоекономічної та митної безпеки.

Тож на нашу думку національні митні інтереси України полягають перш за все, у забезпеченні митної безпеки держави; стимулюванні інтеграції вітчизняної економіки до системи світових господарських зв’язків; реалізації фіскальної функції митної політки; захисті інтересів внутрішнього ринку, інтелектуальної власності; підвищенні інвестиційної привабливості української економіки тощо.

Митні інтереси в більшості своїй викликають конфлікт інтересів (рис. 1), оскільки головним завданням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності є максимізація прибутку (не завжди законним шляхом), а завданням митних органів – реалізація фіскальної функції шляхом збільшення платежів, підвищення ефективності регулювання ЗЕД. Тому призначенням митної політки є також запобігання та розв’язання конфліктів.

Рис. 1. Конфлікти в митному середовищі

Митна політика як система містить наступні складові (рис. 2): нормативно-правове забезпечення; інституціональне забезпечення; інформаційно-аналітичне забезпечення; матеріальне та фінансове забезпечення; забезпечення висококваліфікованим кадрами; методи та інструменти митного регулювання.

Рис. 2. Складові митної політики як системи

Нормативно-правове забезпечення є основою створення необхідних умов для здійснення митної політики. Під інституціональним забезпеченням мається на увазі формування ефективної організаційної структури митних органів.

Інформаційно-аналітичне забезпечення можна визначити як комплекс заходів, засобів і методів, який забезпечує митні органи необхідною інформацією шляхом збору, реєстрації, передачі, зберігання, опрацювання і надання інформації для прийняття необхідних управлінських рішень.

Матеріальне та фінансове забезпечення є необхідним для належного функціонування усіх складових митної політики. Забезпечення висококваліфікованими кадрами, тобто керівниками і персоналом, які можуть взяти на себе відповідальність за розвиток і реалізацію нових ідей.

Методи та інструменти митного регулювання необхідні для реалізації функцій митної політики – тарифного та нетарифного регулювання.

Як зазначалося вище, головним завданням митної політики є забезпечення митної безпеки держави. Проте, окрім захисної функції, науковці ще виділяють фіскальну та регулятивну функції як основні. Фіскальна функція є однією з провідних, та полягає в поповненні доходної частини бюджету за рахунок сплати мита та інших митних платежів, які стягуються за митне оформлення предметів, осіб та транспортних засобів [10, с. 25].

Регулятивна функція полягає в здійсненні заходів державного впливу на суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за допомогою митно-тарифних і нетарифних методів з метою стимулювання або стримування зовнішньоекономічної діяльності. Основою реалізації регулятивної функції є ефективна організація митної справи, використання прогресивних технологій митного оформлення, достовірність обліку товарів, що ввозяться, та їх митного контролю.

Метою захисної функції є попередження та припинення порушень митних правил і контрабанди під час увезення товарів через митний кордон України. Тож неналежне виконання цієї функції погіршує імідж країни у світовому співтоваристві, підриває національну економіку та сприяє підвищенню рівня корупції.

Згідно з Концепцією реформування митної служби «Обличчям до людей» [11] функціями митної політики є: економіко-регуляторна; фіскальна; інформаційно-статистична; міжнародно-комунікаційна; контрольно-організа-ційна та захисна. Ці функції більш детально відображають вище перелічені, є тісно взаємопов'язаними одна з одною, тому чітко розмежувати їх практично неможливо.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Митна політика є важливою складовою державного регулювання економіки, призначена забезпечувати національні митні інтереси країни. Питання, висвітлені в статті, є надзвичайно актуальними і потребують подальших наукових досліджень, зокрема щодо ролі митної політики у забезпеченні соціально-економічної безпеки держави, оскільки митна політика є основою митної безпеки держави.

Список використаних джерел

1 Бережнюк. І. Теоретичні основи та сутність митної справи / І. Бережнюк // Вісник Академії митної служби України. – 2002. – № 3. – С. 3-17.

2. Стельмащук А.М. Підвищення ролі митної політки в системі захисту внутрішнього ринку / А. М. Стельмащук // Всеукраїнський науково-виробничий журнал «Інноваційна економіка». – №6. – 2011. – C.279–286.

3. Калінеску Т.В. Митна політика України та забезпечення економічної безпеки держави [Електронний ресурс] / Т.В. Калінеску, К.В. Баляба // Наукові вісті Далівського університету . – 2010. – №1. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Nvdu/2010_1/10ktvebd.htm.

4. Ершов А.Д. Международные таможенные отношения: уч. пособие / А. Д. Ершов. – СПб.: ИВЭСЭП, С.-Петербургский филиал РТА им. В. Б. Бобкова, «Знание», 2000. – 207 с.

5. Митний кодекс України від 13 березня 2012 року № 4495-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 4495%D0%B0-17.

6. Пашко П.В. Про термін «митна справа» / П. В. Пашко, Н. В. Осадча // Митна справа. – 2012. – №3 (81). – С. 5–10.

7. Пашко П. Реалізація функцій митної політики України в умовах глобалізації / П. Пашко // Вісник КНТЕУ. – 2009. – №4. – С. 5–11.

8. Философский энциклопедический словарь / [сост. А. А. Грицанов]. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.

9. Пашко П.В. Умови та чинники забезпечення митної безпеки / П. В. Пашко // Митна справа. – 2010. – №1 (67). – С. 5–16.

10. Філатов В.В. Напрямки сучасної митної політики України / В.В. Філатов // Митна справа. – 2009. – №4 (64). – С. 24–30.

11. Концепція реформування діяльності митної служби України «Обличчям до людей»: Затверджена рішенням колегії Державної митної служби України 29 жовтня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.customs.gov.ua/dmsu/control/uk/publish.

Недобєга О.О., Наталенко М.О. Теоретичні аспекти визначення готовності персоналу підприємств до інноваційної активності

Aspelena — Sat, 29 Mar 2014 11:38:28 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/ujrn/Soc_Gum/Cher/2012_2/Nedobega.pdf

Недобєга О. О.

Наталенко М. О.

Теоретичні аспекти визначення готовності персоналу

підприємств до інноваційної активності

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. На сучасному етапі становлення української держави відбувається модернізація всіх сфер життя країни, що висуває все більші вимоги до розвитку суспільства, його переходу від соціально-економічної моделі індустріального типу до інноваційної, виходу на нові рубежі, що ведуть до фази інформаційного суспільства прогресивного напряму – інновації знань.

Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні є очевидною, що зумовлено потребою переходу до інноваційного типу розвитку, неодмінною умовою входження на рівних у світову економічну систему. І для цього необхідні цілеспрямовані зусилля держави на формування сприйнятливої до інновацій економічної системи, створення механізму економічної взаємодії суб'єктів господарювання, за якого б конкурентні переваги здобувалися лише завдяки активній інноваційній діяльності та ефективним інноваційним рішенням.

Останнім часом серед учених поширюється думка про те, що моделі суспільного зростання безпосередньо залежать від інвестицій в освіту, в інноваційні процеси і адаптацію знань як основне джерело зростання продуктивності та ключового чинника економічного оздоровлення, підвищення добробуту населення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В науковій літературі поняття «інновація» розглядається багатьма вченими, має різні трактування, які постійно доповнюються. Треба зазначити, що інновації розглядаються з різних точок зору: у зв'язку з технологіями, комерцією, соціальними системами, економічним розвитком і формуванням політики. Відповідно, у науковій літературі існує широкий спектр підходів до визначення інновацій. Поняття економічної інновації було розроблено Й. Шумпетером в роботі «Теорія економічного розвитку» (1912 р.). В своїх роботах він трактував інновацію як нову якість засобів виробництва, яка досягається шляхом певних поліпшень існуючого обладнання, введення нових засобів виробництва або систем його організації [1].

Українські вчені А. Г. Загородній та В. М. Чубай [2, с. 122] визначають інновацію як процес впровадження ідей з елементами новизни, нових або вже існуючих теоретичних та практичних напрацювань у різні функціональні напрямки діяльності підприємств, який спричиняє суттєві зміни, що окремо або в сукупності призводять до появи вагомих економічних чи інших результатів.

Н. М. Притуляк і В. О. Романишин [3, с. 53] розглядають інновації як ефективне використання нововведення у вигляді нових технологій, видів продукції та послуг, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного, адміністративного або іншого характеру.

Відповідно до міркувань П. С. Харіва [4, с. 13] інновація – це результат інноваційної діяльності, відображений у вигляді наукових, технічних організаційних чи соціально-економічних новинок, котрий може бути отриманий на будь-якому етапі інноваційного процесу.

Цікавим є підхід, запропонований В. Тарасевичем, який стверджує, що інновації – це «не елементарні феномени, а надскладні й переважно самоорганізуючі системи з розгалуженою структурою внутрішніх і зовнішніх взаємодій між не стільки традиційними елементами, що утворюють певну цілісність, скільки когерентними інтерактивними процесами, що детермінують динамізм системи» [5, с. 65].

На думку Ю. Макогона та Є. Медведкіної [6, с. 46], інновація – це використання результатів наукових досліджень і розробок, спрямованих на вдосконалення процесу діяльності виробництва, економічних, правових і соціальних відносин у сфері науки, культури, освіти та інших сфер діяльності суспільства.

Досліджуючи різні варіації поняття «інновація», стає зрозумілим, що використання цього терміна є дуже багатогранним. Тож у подальшому під «інновацією» ми будемо розуміти процес впровадження наукових розробок, спрямований підвищення ефективності соціально-економічного розвитку підприємства.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Поширення інноваційних змін на підприємствах, їхній перехід на інноваційний шлях розвитку актуалізують завдання управління інноваційними процесами. У зв'язку з цим особливого значення набуває проблема дослідження готовності персоналу до інноваційної активності та отримання інноваційних знань, тобто готовності та здатності здійснювати вперше або відтворювати (сприймати) актуальну ідею чи інновацію з метою отримання соціального ефекту. Як показує практика, безконфліктне впровадження в організацію інноваційних змін є швидше винятком, ніж правилом.

Тому метою статті є узагальнення теоретичних підходів щодо дослідження готовності персоналу підприємств до інноваційної активності та інноваційних знань.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Вирішальним фактором ефективного впровадження інновації є персонал підприємства та його ставлення до неї. Управління інноваційними знаннями є одним із інструментів формування й розвитку інноваційного середовища підприємства, під яким розуміється сукупність механізмів, інструментів, процесів інфраструктурних елементів і людського капіталу, що забезпечують інноваційну діяльність підприємства. Тому завдання керівників при впровадженні інновації – сформувати психологічну готовність персоналу, яка проявляється в усвідомленні виробничої та економічної необхідності здійснення нововведення, особистої та колективної значущості нововведення, а також способів особистого включення у здійснення нововведення.

Виділяють шість форм відносини працівників до нововведень: прийняття нововведення та активну участь в його реалізації, пасивне прийняття нововведення, пасивне неприйняття нововведення, активне неприйняття нововведення, виступи проти, активне неприйняття, пов'язане з наданням протидії нововведенню, крайні форми неприйняття нововведення (ігнорування і саботаж впровадження нововведення) [7, с.226–240].

Термін «готовність» як характеристика певного стану суб'єктів та діяльності досить часто використовується в повсякденному житті, і порівняно рідше в науковій сфері. Готовність виражає внутрішній стан суб'єкта (окремого індивіда чи групи індивідів), що забезпечує успішне здійснення ним діяльності [8, с. 29].

Готовність до діяльності включає усвідомлені та неусвідомлені установки, моделі вірогідної поведінки, визначення оптимальних способів діяльності, оцінку своїх можливостей в їх відповідності до майбутніх труднощів і оцінку необхідності досягнення певного результату [9, с. 55].

Готовність персоналу підприємства до змін репрезентує рівень усвідомлення працівниками через поінформованість, сутності і наслідків впровадження інновацій, а також рівень зацікавленості працівників у результатах реалізації інновацій [10, с. 430].

Готовність до нововведень на підприємстві формується з декількох складових [11, с. 52]: розуміння важливості проблеми та знання реальної ситуації; готовності персоналу до інновацій (бажання, досвід, здібності); фінансових можливостей підприємства (наявності власних коштів або доступних фінансових джерел поза підприємством); рівня технологічної оснащеності підприємства; бажання і вміння користуватися запозиченою компетенцією (ідеї, проекти, консультації); інформаційної готовності (рівень розвитку та якість інформаційної системи); організаційно-функціональної готовності.

Поряд з готовністю вчені також розглядають поняття сприятливості. Так, О. М. Кузьменко та І. М. Літвінова зазначають, що «сприйнятливість до нововведень – здатність працівників або підприємства сприймати нововведення. Вона визначається часом впровадження конкретного нововведення або загальним числом нововведень, прийнятих до освоєння даним працівником або даним підприємством до певного моменту часу» [12].

Сприйнятливість підприємства до інновацій визначається сукупністю особово-психологічних характеристик працівників підприємства, характеристик організаційної структури (структурні змінні) та характеристик зовнішнього оточення [12].

На думку І. В. Хлизової [13, с. 169] готовність в аспекті компетентного підходу представляє собою сукупність певних знань, умінь і навичок, в яких людина повинна бути обізнаною і якими вона може користуватися у виконанні компетенції.

Під готовністю до інновацій персоналу І. Загашев розуміє систему характеристик фахівця, які обумовлюють його ефективність і спрямованість у реалізації інноваційних проектів [14].

Інноваційна готовність також розглядається як міра готовності персоналу використовувати свій людський капітал для реалізації комплексу завдань, що забезпечують функціонування підприємства в умовах інноваційної діяльності, а також здатність виконувати інноваційні перетворення [15, с. 8].

Зміст готовності до інновацій може бути представлено в семи варіантах [16, с. 419]:

готовність піти за лідером. Якщо переважає даний аспект готовності до інновацій, то працівник підтримує організаційне нововведення за умови, що є лідер, який буде пояснювати, брати на себе відповідальність, контролювати;
готовність за умови матеріальної винагороди. Даний працівник буде активно підтримувати інновацію і прикладати зусилля, якщо вона, в його уявленні, обіцяє матеріальну вигоду. Для таких працівників, навіть якщо реальна вигода не гарантована, необхідно створити відчуття, що винагорода можлива;
готовність за умови можливості взяти на себе відповідальність за інновацію. Є працівники з яскраво вираженими лідерськими нахилами, які підтримують нововведення, якщо воно допомагає реалізувати їм себе як керівника, взяти на себе відповідальність за справу;
готовність за умови особистісної та професійної самореалізації. Працівник готовий підтримати нововведення, інновацію, якщо вона, в його поданні, пов'язана з особистісною та професійною самореалізацією і може допомогти йому відчути себе на більш високому професійному рівні;
готовність за умови відсутності серйозних змін. Працівник готовий підтримати інновацію, якщо вона в його уяві не несе відчутних змін у звичну діяльність;
готовність на підставі минулого досвіду. Працівник підтримує інновації, оскільки вони пов'язані з успіхом участі в інноваціях у минулому;
готовність на основі позитивного емоційного сприйняття всього нового. Даний працівник в принципі добре сприймає все нове і на перших стадіях впровадження інновації він буде її підтримувати, але якщо почуття новизни «зійде нанівець», він може «переключитися» на щось інше.

О. П. Соснюк розглядає психологічну готовність до інноваційної діяльності як особливий вид особистої активності [17, с. 52]. Ядром структурної організації психологічної готовності до інноваційної діяльності виступає особистісна позиція суб’єкта професіоналізації, що є інтегральною властивістю особистості, яка визначається системою ціннісних орієнтацій, установок та мотивів, якими керується особистість під час виконання діяльності [17, с. 52].

Відокремлюють декілька груп факторів, що здійснюють вплив на готовність персоналу до інноваційної діяльності: підтримуючі, підсилюючі, блокуючі [7, с.126–127]. До підтримуючих факторів належать: надання необхідної свободи при розробці нововведення, забезпечення новаторів необхідними ресурсами і устаткуванням, підтримка з боку вищого менеджменту підприємства; проведення систематичних дискусій і вільного, заохочувального обміну ідей; підтримка ефективних комунікацій з колегами, іншими підрозділами, зовнішніми науковими організаціями, вузами; поглиблене взаєморозуміння в середовищі персоналу підприємства.

Підсилюючими факторами вважаються [7, с.126–127]: розвиток і підтримка менеджментом прагнення працівників до постійного підвищення кваліфікації; можливість висловлювати власну думку про проведені зміни; подолання бар'єрів і «розмивання меж» між функціональними обов'язками; систематичне проведення нарад робочих груп; постійна підтримка атмосфери сприйнятливості до змін.

Факторами, що блокують інноваційну діяльність є [7, с.126–127]: недовіра менеджерів до ідей, що висуваються знизу; необхідність безлічі узгоджень по новим ідеям; втручання інших підрозділів в оцінку новаторських пропозицій; дріб'язкова опіка та контроль кроків новатора; кулуарне прийняття рішень по новаторській пропозиції; виникнення у менеджерів вищого та середнього рівня синдрому «всезнаючих експертів».

Діагностичне дослідження співробітників підприємства для побудови ефективної системи управління інноваціями будується таким чином. Передусім, для створення ефективної інноваційної політики необхідно виявити установки співробітників по відношенню до праці. У кожного із співробітників є свої очікування від роботи, рівень готовності до прийняття, розробки і впровадження інновацій, готовність до ризику, креативність, мотиви, цінності і вірування про якість і спосіб виконання роботи.

При вивченні рівня потенціалу інноваційної активності у співробітників підприємств, можна використовувати наступний діагностичний матеріал: методику діагностики міри готовності до ризику, інтерв'ювання, моделювання робочої ситуації, глибинно-діагностичне інтерв'ювання, експертну оцінку, сценарні методи оцінки, складання індивідуально кожним представником вищого рівня управління «дерева пріоритетних цілей організації» і «дерева цінностей», методику «Ціннісні орієнтації», виявлення усвідомленості різних компонентів мотиву, опитувач «МАС», діагностику мотиваційної структури особи, діагностику мотивації досягнення, вивчення мотивації професійної діяльності, діагностику мотивації професійного самовдосконалення співробітника, бесіди, анкетування, інтерв'ю, ранжування, метод парного порівняння, оцінку принципів роботи організації за допомогою критеріїв успішного виконання роботи, порівняння критеріїв оцінки принципів на основі парних порівнянь, післяопераційний аналіз діяльності, спостереження, метод 360 градусів, декомпозиційні методи «дерева функцій» [18–24].

Інноваційна готовність персоналу підприємства визначається відношенням персоналу до нововведень, відношенням до нових знань і передового досвіду і може аналізуватися [25]:

– оцінкою сприйнятливості до інформації про нововведення (використання інформації про нові технології, участь підприємства в конференціях і виставках, професійних семінарах з усіх напрямів діяльності, організація нових освітніх курсів для співробітників) і готовністю регулярно накопичувати, вивчати, застосовувати на практиці отриману інформацію;

– оцінкою сприйнятливості до передового досвіду, наявному і створюваному усередині підприємства, і досвіду конкурентів, готовність вивчати цей досвід, вимірювати свої й чужі досягнення і порівнювати їх (бенчмаркинг);

– оцінкою сприйнятливості до самих нововведень, нових технологій (сприйнятливість до проведення випробувань на базі технологічних нововведень, активністю в проведенні дослідної експлуатації нового устаткування тощо), сприйнятливістю до інноваційного процесу і інноваційної діяльності і готовністю долати труднощі освоєння нововведень;

– оцінкою рівня самоактуалізації співробітників підприємства і наявністю потреб до інтелектуальної праці, освітнього і кар'єрного зростання, до вирішення ситуацій, проблем і завдань, до участі в проектах, готовності включати нововведення у свій робочий процес.

Е. Н. Голованова виділяє п'ять груп критеріїв оцінювання готовності персоналу до інноваційної активності, які приведені в табл. 1 [8, с. 29-30]. Критерії сформовані з позицій сприйняття персоналу як цінного людського капіталу підприємства, тобто сукупності корисних знань і якостей, що використовуються в роботі, і мотивації до їхнього використання [8, с. 29].

Критерії, наведені в табл. 1, найбільш логічно оцінювати у відсотках з використанням методу експертного опитування. Метод експертного опитування й обробки ґрунтується на використанні принципу «доброго вимірника». Цей принцип означає, що виконуються наступні гіпотези:

1) експерт є сховищем великого об'єму раціонально обробленої інформації, і тому він може розглядатися як якісне джерело інформації;

2) групова думка експертів близька до істинного рішення проблеми.

Якщо ці гіпотези вірні, то для побудови процедур опитування і алгоритмів обробки можна використовувати результати теорії вимірів і математичної статистики.

Для виконання наведених вище гіпотез до опитування необхідно залучити власників, керівників, сторонніх експертів з суміжних і аналогічних областей діяльності, а також важливо почути думку самого персоналу, якому належить працювати з інноваційними технологіями на підприємстві.

Інноваційна готовність за кожною групою експертів (j=1…3) оцінюється за формулою [8, с. 30]:

, (1)

де IG – рівень інноваційної готовності персоналу, %;

Кj – відповідні критерії, наведені у табл. 1;

i – змінний індекс підсумовування, залежить від кількості аспектів, пов'язаних з кожним критерієм.

Таблиця 1

Критерії оцінювання інноваційної готовності персоналу з позицій теорії людського капіталу

Назва групи критеріїв	Позначення групи критеріїв	Опис групи критеріїв
1. Кількісний склад персоналу	К1	наявність достатньої кількості персоналу для обслуговування інноваційної технології.
2. Базові знання і навички персоналу	К2	наявність необхідного базового рівня освіти; наявність здібностей зрозуміти нову технологію; – здатність розуміти суть і наслідки змін; – сумлінність і надійність виконавців.
3. Професійний досвід, знання і якість	К3	наявність у персоналу досвіду використання подібних технологій; практична участь у впровадженні інновацій; здатність до постановки цілей і завдань; – здатність до раціонального використання ресурсів; – здатність до взаємозамінності співробітників.
4. Мотивація персоналу до використання свого людського капіталу	К4	наявність бажання брати участь в інноваціях, схвальне відношення до змін (відсутність опору); – наявність стимулів, необхідних для здійснення інноваційної діяльності; – бажання обмінюватися і переймати досвід.
5. Система комунікацій персоналу, обмін досвідом	К5	наявність системи своєчасного інформування про зміни; доступ до інформації про впровадження технологій на споріднених підприємствах; взаєморозуміння співробітників між собою і з керівниками (відсутність конфліктів); – взаємодопомога.

Джерело: [8, с. 29–30]

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Таким чином, поняття «готовність персоналу до інновацій» виражає міру визначеності персоналу щодо реалізації комплексу завдань, що забезпечують функціонування підприємства в умовах впровадження інноваційної технології, а також здатність виконувати інноваційні перетворення. Досліджено різні підходи щодо оцінки готовності персоналу до інноваційної активності підприємства і отримання інноваційних знань. Подальші розробки будуть спрямовані на дослідження готовності населення до інноваційної активності.

Література:

Шумпетер Й. А. Теория экономического развития: Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры / Й. А. Шумпетер. –– М.: Прогресс, 1982.–– 456 с.
Загородній А. Г. Інновації як об’єкт стратегічного аналізу / А. Г. Загородній, В. М. Чубай // Актуальні проблеми економіки. –– 2010. –– №9(111). –– С. 120––126.
Притуляк Н. М. Інновації як стратегічний елемент інтелектуальних активів // Н. М. Притуляк, В. О. Романишин / Актуальні проблеми економіки. –– 2011. –– № 10. –– С. 45––55.
Харів П. С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів / П. С. Харів. –– Тернопіль: «Економічна думка», 2003. ––326 с.
Тарасевич В. О синергетике инноваций / В. Тарасевич // Экономика Украины. –– Экономика Украины: Политико-экономический журнал. –– 2009. –– № 4. –– С. 65––73.
Макогон Ю. Стратегія інноваційного розвитку України в контексті інтеграції до Європейського Союзу / Ю. Макогон, Є. Медведкіна // Журнал європейської економіки. –– 2008. –– Березень. –– Т. 7 (№1). –– С. 43––56.
Бычин В. Б. Персонал в управлении радикальными нововведениями в организации / В. Б. Бычин. –– М.: Информ-Знание, 1999. –– 400с.
Голованова Е. Н. Выбор критериев оценки готовности персонала к внедрению инновационных технологий с позиций теорий человеческого капитала / Е. Н. Голованова // Экономика сегодня: проблемы и пути решения: материалы международной научной конференции. –– Ставрополь: Центр научного знания «Логос», 2011. –– С. 29––31.
Коджаспирова Г. М. Словарь по педагогике / Г. М. Коджаспирова, А. Ю. Коджаспиров. –– М., 2005. –– 448 с.
Князь С. В. Оцінювання інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємства на засадах активізування маркетингової діяльності / С. В. Князь, О. В. Князь, Ю. О. Андріанов // Вісник НУ «Львівська політехніка». Логістика. №594. –– Львів: НУ «Львівська політехніка». –– 2007. –– С.429––439.
Хан Т. Ф. Готовность предприятий к решению задач энергосбережения / Т. Ф. Хан // Бизнес-Информ. –– 2010. –– №. 1. –– С. 48––55.
Кузьменко О. М. Потенціал розвитку інноваційної діяльності промислового підприємства [Електронний ресурс] / О. М. Кузьменко, І. М. Літвінова // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. –– 2011. –– №10(1). –– Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VSUNU/2011_10_1/Kuzmenko.pdf.
Хлызова И. В. Реализация модели развития готовности к сплочению персонала у будущих менеджеров / И. В. Хлызова // Вестник Томского государственного университета. –– 2010. –– №332 (март). –– С. 169––172.
Загашев И. Психологические аспекты внедрения образовательных инноваций / И. Загашев // Развитие критического мышления в высшей школе: технология и подходы. Сборник статей. –– М.: 2007. –– С.98––100.
Ванин Е. В. Повышение эффективности внедрения инноваций на предприятии путем инвестирования средств в человеческий капитал: автореф. дис. на соиск. уч. степ. канд. экон. наук: спец. 08.00.05 – Экономика и управление народным хозяйством (управление инновациями) / Е. В. Ванин. –– Нижний Новгород, 2001. –– 28 с.
Загашев И. О. Психологическая готовность к инновациям как условие эффективности внедрения системы управления качеством / И. О. Загашев // Известия Самарского научного центра Российской академии наук. Т. 12. –– 2010. –– №5(2). –– С. 418 –– 420.
Соснюк О. П. Методологічні принципи формування психологічної готовності особистості до інноваційної діяльності / О. П. Соснюк // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія «Соціологія. Психологія. Педагогіка». –– 2006. –– №24––25. –– С. 49––52.
Истратова О. Н. Справочник психолога-консультанта организации / О. Н. Истратова, Т. В. Эксакусто. –– Ростов-на-Дону: Феникс, 2007. –– 638 с.
Камерон К. Диагностика и изменение корпоративной культуры / К. Камерон, Р. Куин. –– [пер. с англ.] –– СПб.: Питер, 2002. –– 310 с.
Капустин П. А. Управленческое консультирование для руководителей / П. А. Капустин. –– СПб.: Издательский дом «Бизнес– пресса», 2000. –– 320 с.
Морозова Г. Б. Психологическое сопровождение организации и персонала / Г. Б. Морозова. –– СПб.: Речь, 2006. –– 400 с.
Платонова Д. А. Взаимосвязь корпоративной культуры и системы управления персоналом предприятия / Д. А. Платонова // Психология и современное общество: взаимодействие как путь взаиморазвития. Материалы 3-ой Международной научно-практической конференции. –– СПБ.: СПбИУиП, 2008. –– Ч.2, С. 97––101.
Рольф Ван Дик. Преданность и идентификация с организацией / В. Д. Рольф. –– [пер. с нем.] –– Харьков: Гуманитарный Центр, 2006. –– 142 с.
Шейн Э. Организационная культура и лидерство. Построение, эволюция, совершенствование / Э. Шейн. –– [пер. с англ.] –– СПб.: Питер, 2000. –– 330 с.
Пищин О. Н. Методика оценки инновационной активности предприятия сотовой подвижной радиосвязи [Электронный ресурс] / О. Н. Пищин // Электроника и информационные технологии. –– 2009. –– Спец. выпуск (6). –– Режим доступа: http://fetmag.mrsu.ru/2009-2/pdf/ Pishchin_Cellular.pdf

Недобєга О.О. Оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону

Aspelena — Sat, 03 Mar 2012 13:17:00 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Skhid/2011_5/13.pdf

О.О. НЕДОБЄГА

ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ СТИМУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

Постановка проблеми. Постійне зростання невизначеності і динамічності середовища істотно підвищують рівень вимог до систем моніторингу і стимулювання соціально-економічного розвитку регіону. Однак, сьогодні спостерігається низька якість управління соціально-економічним розвитком, і це здійснює негативний вплив як на ефективність розвитку регіону, так і на функціонування підприємств регіону.

В умовах ринкової економіки, коли регіони України характеризуються різним рівнем соціально-економічного розвитку, важливе значення має дослідження проблеми оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону, оскільки це дасть змогу керівним органам забезпечити розв’язання такого завдання, як формування управлінських рішень, спрямованих на досягнення високого рівня соціально-економічного розвитку як регіону, так і його підприємств, на основі своєчасної обробки необхідної інформації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розглядаючи ефективність стимулювання соціально-економічного розвитку регіону, хотілося б зупинитись на визначенні таких понять, як «стимул» та «ефективність».

«Стимул» (від латинського stimulus – загострена палка) визначається [1, с. 518] як причина, що спонукає до діяльності, створює сприятливі умови для розвитку чого-небудь. Відповідно «стимулювати» – значить [2, с. 430] створювати умови, прискорювати, посилювати, поліпшувати здійснення чого- небудь. Отже стимулювання соціально-економічного розвитку регіону ми будемо розглядати як спонукання усіх суб’єктів господарської діяльності і регіону до підвищення рівня їхнього соціально-економічного розвитку шляхом створення належних умов господарювання і збалансування, задоволення інтересів сторін.

Що стосується ефективності, то зазвичай дане поняття розглядається [3, с. 875] як результативність процесу, операції, проекту, що визначається як відношення ефекту, результату до витрат, які призвели до його отримання. В. Н. Тарасевич [4, с. 124] стверджує, що ефективність має зворотний зв’язок (вплив) з усіма економічними категоріями господарського механізму, і формулює такі висновки: 1) у динаміці ефективності виражається рівень використання потенційних можливостей або економічного розвитку країни, регіону та підприємств, які вони мають в певних конкретно-історичних умовах; 2) характер зміни ефективності може свідчити про рівень відповідності форм і методів реалізації економічних законів і категорій, їх об’єктивної сукупності і напрямків дій, про потенційні здатності господарського механізму забезпечити умови для найбільш повної реалізації потенціалу економічної структури; 3) форми і показники ефективності повинні пронизувати всю структуру державного регулювання економіки, бути однією з основ прийняття управлінських рішень на всіх рівнях господарювання.

Т. В. Калінеску [5, с. 135] підкреслює, що економічна ефективність – це кількісний показник якісних змін, який виражається у прирості національного продукту в умовах зростання споживання і обмеженості ресурсів.

Якщо ж говорити про ефективність з позиції регіонального розвитку, слід зупинитись на існуючих підходах щодо цього питання. Так, В. П. Орешин і Л. В. Потапов [6, с. 169] говорять, що ефективність економіки регіону має двосторонню направленість: по-перше, це співвідношення досягнутих результатів господарської діяльності регіону з величиною виробничих витрат (тобто внутрішня ефективність економіки регіону); по-друге, це ступінь участі даної територіальної одиниці в розв’язанні загальнонаціональних завдань. Автори відокремлюють інтегральний показник (співвідношення обсягів валового регіонального продукту з величиною витрат) та часткові (продуктивність праці, матеріаломісткість, трудомісткість і фондомісткість).

Т. С. Максимова [7, с. 75] для оцінки економічної ефективності регіонального розвитку пропонує використовувати показники продуктивності живої праці, фондовіддачі, матеріаловіддачі та зарплатовіддачі.

Д. В. Саєнко [8, с. 76––77] висуває пропозицію оцінювати ефективність з урахуванням функції регіону в макроекономічній моделі держави на підставі відповідних критеріїв, які повинні відображати результативність функціонування і розвитку регіональної економічної системи, виявляти ступінь раціонального використання ресурсів, результативність розміщення продуктивних сил, специфіку умов і факторів економічної діяльності в регіоні.

Отже, оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону представляє собою визначення результативності застосування тих чи інших стимулів для досягнення поставленої мети. При цьому слід зазначити, що оцінювання ефективності стимулювання багато в чому схоже з будь-яким оцінюванням ефективності розвитку регіону. Однак, суттєвою відмінністю є те, що показники єфективності стимулювання залежать від стратегічних цілей, поставлених завдань і умов їх ров’язання.

Оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону є досить складним процесом, оскільки не існує єдиної системи критеріїв і |факторів|показників. Тому метою даного дослідження є формування такої систему оцінювання, яка б відображала отримані результати та дозволяла вирішити ряд проблем, пов’язаних з аналізом виконання планів господарської діяльності; виявленням резервів збільшення соціально-економічних результатів і вибором найбільш доцільних напрямків подальшого розвитку; прогнозуванням і плануванням; організацією економічного стимулювання розвитку; підвищенням соціальної ефективності регіону.

Виклад основного матеріалу. У загальному вигляді критерій – це головна ознака, що використовується для кількісного аналізу оцінки рівня ефективності певного управлінського рішення [9, с. 41]. Критерій соціально-економічного розвитку регіону можна визначити як мірило досягнення певних цілей і підвищення рівня життя населення за підсумками функціонування регіону.

У процесі формування показників оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону можна запропонувати наступні критерії відбору показників: критерій загальних результатів; продуктивності; економічності; інноваційний критерій; соціальний та екологічний критерії; критерій ефективності управління.

Кожен з зазначених критеріїв є складною величиною, яка характеризує певні сторони соціально-економічної діяльності регіону. Треба зазначити, що ці критерії тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок можна представити у вигляді піраміди (рис. 1). Ті критерії, що знаходяться на нижчому рівні, забезпечують виконання тих, що знаходяться вище.

В умовах сьогодення оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку у регіонах або відсутнє, або недосконале. Переважно таке оцінювання складається з критеріїв, які неправильно сформульовані, практично непов’язані між собою або неузгоджені з організаційними стратегіями, процесами управління і можливостями рівнів управління, підсистемами та елементами системи регіонального управління. Для вирішення проблеми недосконалого оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону пропонується використовувати ключові показники ефективності[1] (KPI). Ключовими показниками ефективності прийнято називати обмежений набір основних параметрів, які використовуються для відстежування і діагности результатів діяльності компанії і подальшого ухвалення на їх основі управлінських рішень [10].


Рис. 1. «Піраміда» взаємозв’язків критеріїв ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону

Для того, щоб система ключових показників ефективності добре функціонувала, вона повинна бути адаптованою до конкретних умов і завдань кожного регіону чи його структурної одиниці; розрахунок показників має відбуватися на основі лише достовірної інформації. Крім того, слід використовувати невелику кількість ключових показників ефективності, зрозумілих і узгоджених зі стратегічними цілями стимулювання розвитку регіону. Саме обмежена кількість показників приводить до більш об’єктивної і значущої оцінки. Можна сказати, що KPI – це інструмент вимірювання поставлених цілей. Після впровадження системи KPI слід регулярно перевіряти й оновлювати ключові показники з метою забезпечення їхньої релевантності.

Оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону на основі ключових показників ефективності пропонується здійснювати у чотири етапи. Перший етап є підготовчим. На цьому етапі відбувається формування робочої групи, яка відповідає за створення і впровадження ключових показників ефективності. Після цього визначаються стратегічні і тактичні цілі і задачі за основними напрямками діяльності регіону. Для цього доцільно використовувати методологію збалансованої системи показників, в основі якої і лежать KPI. Головна відмінність ключових показників ефективності від інших показників ефективності полягає в тому, що KPI орієнтовані на стратегічні цілі соціально-економічного розвитку, є взаємопов’язаними між собою і згруповані за окремим напрямами. Ці напрями обирає для себе кожен регіон в залежності від стану, у якому знаходиться і від обраної стратегії розвитку. Потім розробляються документи, що регламентують впровадження KPI у регіоні. Далі уточнюються функції і відповідальність структурних підрозділів за напрями соціально-економічного розвитку регіону.

Якщо взяти за стратегічну ціль підвищення якості життя населення регіону, можна представити стратегічну карту наступним чином (рис. 2). Оскільки фінанси є однією з ключових складових збалансованої системи показників, саме вони очолюють дерево цілей стимулювання соціально-економічного розвитку регіону і полягають у збільшенні надходжень до місцевих бюджетів і, відповідно, підвищенні регіональної спроможності фінансувати соціальні та інноваційні програми. На другому рівні знаходиться ринкова складова. Для досягнення стратегічної цілі важливим є підтримка бізнесу в регіоні і розвиток ринкової інфраструктури. На цьому ж рівні знаходяться такі цілі, як збільшення обсягу валової реалізованої продукції регіону (ВРП) і підвищення лояльності споживачів і постачальників товарів. Ці завдання забезпечується завдяки цілям третього рівня збалансованої системи показників, до яких належать впровадження інноваційних технологій, підвищення якості продукції і продуктивності праці.

Рис. 2. Стратегічна карта стимулювання соціально-економічного розвитку регіону

Далі знаходиться складова «Населення», до цілей цього рівня відносяться покращення демографічної ситуації в регіоні, забезпечення зайнятості та добробуту населення, посилення освітнього та наукового потенціалу, розвиток соціальної і культурної інфраструктури. П’ятий рівень представлено завданнями щодо поліпшення стану екологічного стану зовнішнього середовища регіону, раціонального використання ресурсів і запровадження енергозберігаючих технологій.

Другий етап – розробка, починається з визначення критичних факторів успіху регіону за основними напрямками. Критичні фактори успіху – це ті заходи з реалізації стратегії, конкурентні можливості, результати діяльності, які кожен регіон повинен забезпечити (або прагнути до цього), щоб бути конкурентноздатним. Можна сказати, що від цих факторів залежить досягнення цілей соціально-економічного розвитку регіону.

З урахуванням запропонованої вище стратегічної карти критичні фактори успіху регіону за основними аспектами розвитку можна представити наступним чином:

фінанси: підвищення доходів місцевих бюджетів; зменшення витрат; збільшення обсягів реалізації продукції;
ринок: створення цілісної та ефективної системи підтримки малого і середнього бізнесу в регіоні; розширення бізнес-інфраструктури; створення сприятливого бізнес-клімату; виконання умов договорів зі споживачами і постачальниками; своєчасність розрахунків;
виробництво: підвищення продуктивності праці; забезпечення високої якості продукції; зменшення браку; використання інновацій у виробничому процесі; розробка нових видів продукції; використання сучасних технологій; своєчасність розрахунків;
населення: стимулювання народжуваності з наданням багатодітним сім’ям широкого кола податкових та соціальних пільг; створення робочих місць в усіх сферах економічної діяльності, забезпеченні гарантій зайнятості у процесі реструктуризації підприємств; збільшення заробітної плати працівників; забезпечення розвитку соціальної та культурної інфраструктури; забезпечення доступної системи освіти та підвищення кваліфікації працівників;
зовнішнє середовище: раціональне використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення; збалансування соціально-економічного розвитку поселень і прилеглих до них територій; удосконалення системи збирання, вилучення, переробки та знешкодження побутових і промислових відходів; використання енергозберігаючих технологій.

Після визначення критичних факторів успіху формуються ключові показники ефективності. При цьому максимальна увага повинна бути зосереджена на невеликій кількості показників. На цьому ж етапі здійснюється розробка зручних форм звітності з KPI і системи мотивації відповідно до розроблених KPI. Система ключових показників ефективності може розглядатися як основа системи мотивації окремих працівників, підприємців і промислових підприємств. Вимірюючи долю кожного учасника у досягненні стратегічних цілей регіону, можна розробити систему мотивації за принципом виконаних робіт.

У нашому випадку для оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону з урахуванням запропонованих вище стратегічної карти та ключові факторів успіху систему ключових показників можна представити наступним чином (табл. 1).

Таблиця 1

Система ключових показників оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону

СТРАТЕГІЧНА ЦІЛЬ	ПОКАЗНИКИ
Фінанси
Збільшення надходжень до місцевих бюджетів	Темпи зростання (зниження) доходів місцевих бюджетів
Збільшення надходжень до місцевих бюджетів	Доходи місцевих бюджетів на одну особу населення
Підвищення регіональної спроможності фінансувати соціальні та інноваційні програми	Витрати на утримання об’єктів житлово-комунального і соціального призначення
	Витрати на науково-дослідницькі роботи
Ринок
Збільшення обсягу валової реалізованої продукції	Темпи приросту (зниження) обсягів реалізованої продукції
Збільшення обсягу валової реалізованої продукції	Обсяг валового регіонального продукту на одну особу населення
Підтримка бізнесу в регіоні	Загальна кількість малих підприємств, одиниць
Підтримка бізнесу в регіоні	Кількість суб’єктів ринку фінансових послуг (регіональні фонди підтримки підприємництва, кредитні спілки тощо), одиниць
Розвиток ринкової інфраструктури	Кількість об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва (біржі, виставкові зали, бізнес-інкубатори, центри бізнесу, технопарки тощо), одиниць
Підвищення лояльності споживачів і постачальників товарів	Фінансові результати від звичайної діяльності до оподаткування
Виробництво
Підвищення продуктивності праці	Продуктивність праці
Підвищення якості продукції	Сертифікація якості продукції
Впровадження інноваційних технологій	Обсяг інноваційних витрат у промисловості
Впровадження інноваційних технологій	Кількість впроваджених нових технологічних процесів, одиниць
Населення
Покращення демографічної ситуації	Середньорічна чисельність населення
Покращення демографічної ситуації	Обсяг фінансування охорони здоров’я населення
Забезпечення зайнятості та добробуту населення	Рівень безробіття
	Темпи зростання грошових доходів населення
	Рівень середньої заробітної плати на підприємствах регіону
Розвиток соціальної та культурної інфраструктури	Кількість ліжок в лікарняних закладах
Розвиток соціальної та культурної інфраструктури	Кількість об'єктів дозвілля
Посилення освітнього і наукового потенціалу	Кількість працюючих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл
	Кількість студентів у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації
	Чисельність наукових кадрів вищої кваліфікації (кандидати та доктора наук)
	Підготовка та підвищення кваліфікації кадрів на підприємствах та рівень їхньої перекваліфікації
Зовнішнє середовище
Поліпшення екологічного стану території	Частка забруднених вод у водовідведенні
	Викиди шкідливих речовин у атмосферне повітря
	Обсяг інвестицій в основний капітал на охорону навколишнього природного середовища
Раціональне використання ресурсів	Доля сировини, що використовується вторинно
Використання енергозберігаючих технологій	Кількість запроваджених енергозберігаючих технологій

На третьому етапі відбувається впровадження системи KPI, а саме: ознайомлення учасників господарського процесу з ключовими показниками ефективності і системою мотивації; впровадження ключових показників ефективності, форм звітності і системи мотивації, а також впровадження інформаційної системи для розроблених KPI .

Четвертий етап – удосконалення, оскільки після впровадження ключових показників ефективності необхідно постійно перевіряти її доцільність. Моніторинг системи KPI у процесі її функціонування дозволяє визначити недоліки і зробити необхідні удосконалення.

За запропонованою вище схемою можна здійснювати й оцінювання стимулювання соціально-економічного розвитку окремих підприємств. Крім того, на нашу думку, неможливо не враховувати стратегічні цілі підприємств при формування стратегічної карти стимулювання соціально-економічного розвитку регіону, оскільки саме підприємства є основною ланкою господарства і визначають ділову активність регіону. Тому, оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку підприємств, розташованих на певній території, буде сприяти підтримці міцного та стійкого фінансового стану не лише окремих суб’єктів господарювання, а і їхнього зовнішнього середовища – регіону, держави та, що більш важливіше, – населення, що мешкає у цих адміністративних одиницях.

Висновки

Підводячи підсумок, підкреслимо, що науковою новизною дослідження у теоретичному плані є пропозиція використовувати ключові показники для оцінювання ефективності стимулювання соціально-економічного розвитку регіону та його господарюючих суб’єктів. Крім того, автором запропоновано етапи розробки та впровадження ключових показників ефективності, стратегічну карту та систему ключових показників ефективності. Практична значущість характеризується можливістю здійснювати комплексне оцінювання стимулювання соціально-економічного розвитку регіону і використовувати систему мотивації, яка базується на внеску кожного окремого суб’єкта господарювання у досягнення стратегічних цілей регіону.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Толковй словарь русского языка: В 4 т. Т. 4 / Под ред. проф. Д. Ушакова. –– М.: Терра, 1996.–– 752 с.

2. Новий тлумачний словник української мови: У 3 т. Т. 3. / Укл. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко.–– К.: Вид-во «Аконіт», 2003.–– 856 с.

3. Борисов А. Б. Большой экономический словарь/ А. Б. Борисов. –– М.: Книжный мир, 2002. –– 895 с.

4. Тарасевич В. Н. Эффективность общественного производства: сущность и механизмы роста / В. Н. Тарасевич. –– К.: Вища шк., 1991. –– 191 с.

5. Калінеску Т. В. Методологія аналізу і оцінки ефективності переміщення сфери діяльності підприємств: монографія / Т. В. Калінеску. –– Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2003. –– 280 с.

6. Орешин В. П. Управление региональной экономикой / В. П. Орешин, Л. В. Потапов. –– М.: ТЕИС, 2003. –– 330 с.

7. Максимова Т. С. Регіональний розвиток (аналіз і прогнозування): монографія / Т. С. Максимова. –– Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2003. –– 304 с.

8. Саєнко Д. В. Визначення критеріїв та показників регіональної ефективності відтворювальних процесів / Д. В. Саєнко // Регіональна економіка. –– 2005. –– №2. –– С. 75––84.

9. Устенко О. Л. Экономика предприятия: [метод. пособие] / О. Л. Устенко. –– [3-е изд., испр.] –– К.: МАУП, 2000. –– 44 с.

10. Бугров Д. Метрика эффективности [Електронний ресурс] –– Вестник McKinsey. –– 2003. –– №1 (3). –– Режим доступу до журн.: http://www.cfin.ru/management/controlling/mgt_productivity.shtml

[1] KPI (Key Performance Indicators) – ключові показники ефективності

Калинеску Т. В., Гречишкина Е. А. Проблемы социально-экономического развития предприятий в условиях экономического кризиса

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 10:06:55 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Bi/2009_4/4(1)/66-69.pdf

Калинеску Татьяна Васильевна, докт. экон. наук, профессор,

Гречишкина Елена Александровна, ВНУ им. Владимира Даля (г. Луганск)

Проблемы социально-экономического развития предприятий

в условиях экономического кризиса

Постановка проблемы. Ситуация, что сложилась в экономике Украины под воздействием мирового финансового и экономического кризиса, а также внутренних проблем отечественной экономики, оказала влияние на социальную политику, положение в социальной сфере, уровень и качество жизни населения, что дает повод констатировать уменьшение уровня социального обеспечения населения Украины в реальном измерении. Но проблема сейчас состоит не столько в фиксируемых темпах спада производства, сколько в набирающих силу тенденциях, связанных с определением фазы падения, в которой сегодня находится страна. В предшествующие фазы Украина имела по сравнению со всеми странами СНГ наибольшую глубину (65 %) и продолжительность падения [1]. То есть наше экономическое состояние будет ухудшаться более стремительно, чем в странах Западной Европы и у ближайших соседей (той же России).

Неслучайно, в условиях нестабильности, социальной неопределенности особенно остро встает вопрос дальнейшего самовыживания, функционирования промышленных предприятий, поскольку именно они обеспечивают и задают тон в социально-экономическом развитии отдельных регионов и государства в целом.

Анализ последних исследований. Проблема развития предприятий рассматривается многими учеными: Афанасьевым Н.В., Рогожиным В.Д., Рудиком В.И. [2], Горемыкиным В.И. [3, с. 43], Козловой О.В. [4, с. 23]. Заметим, что большинство отмеченных авторов под развитием предприятия понимают экономическое развитие, при этом рассматривают его [4, с. 41] как целеустремленное (целенаправленное) движение, которое обеспечивает повышение эффективности производства при выпуске продукции в необходимом количестве, ассортименте и качестве.

Вопросы социального развития рассматриваются в трудах Ворожейкина И.Е. [5, с. 18], Захарова Н.Л., Кузнецова А.Л. [6, с. 129], Шимшилова С. [7, с. 176], при этом управление социальным развитием организации в них представляется как совокупность методов и форм решения социальных проблем на научной основе, опирающиеся на знания закономерностей протекание социальных процессов, точный аналитический расчет и выверенные социальные нормативы.

Однако, все существующие подходы к развитию предприятия рассматривают социальные и экономические составляющие в отрыве друг от друга. Исходя из этого, целью статьи является определение точек соприкосновения двух составных частей развития и формирование концептуальных основ социально-экономического развития предприятия.

Изложение основного материала. Возникновение понятия «социально-экономическое развитие» связано с процессом повторения уже пройденных ступеней исторического развития, но повторение иное, на более высоком уровне движения по спирали, с новым качеством, революционное, связанное с мировым процессом развития и способом производства [8, с. 44], то есть добыванием материальных благ, необходимым людям для личного и производственного потребления.

Социально-экономический способ производства – это более значимое по уровню исторического и логического развития понятие, которое образуется вследствие влияния на производство общественной надстройки. При этом следует иметь в виду и экономические уклады общества, уровень согласованности и управления производством, исторические и территориальные особенности, национальные обычаи, культурные традиции и тому подобное. Поэтому, не случайно, сегодня имеем американские, японские, европейские, китайские, корейские и тому подобное модели социально-экономического способа производства и развития экономики.

Еще один момент, который следует брать во внимание в процессе социально-экономического развития – это структура и размещение производства, являющиеся отображением состояния общественного разделения труда. И здесь уместно сказать, что управление отраслевыми, и территориальными структурами должно быть направлено на один объект управления – предприятие, то есть должна быть заинтересованность в наиболее эффективном экономическом и социальном развитии трудовых коллективов. В свою очередь, развитие отраслей и территорий (регионов), их конкурентность базируется на возможностях предприятий, их способности совместно формировать и реализовывать стратегию развития, привлекая к этому лучшие интеллектуальные, технические, финансовые и другие ресурсы; рационально их использовать.

Проблема, которая нуждается сегодня в безотложном решении и является необходимой для последующего развития общества – это дифференциация людей в получении результатов его развития. Украина до сих пор имеет недостаточный уровень развития производственных отношений и значительно отстает от развитых стран, оттого и не может обеспечить достойный жизненный уровень населения, решить социальные проблемы. Проблема усугубляется еще и кризисными явлениями в мировой экономике, на общие тенденции проявления которых влияют как национальные особенности, исторические традиции, экономическая структура страны, так и в целом экономическая и политическая обстановка.

Причины пагубных тенденций разные. Во-первых, исчерпала себя полностью восстановительно-инерционная модель развития экономики Украины. Потребность в структурно-инновационных сдвигах требует соответствующего макро- и микро- социально-экономического регулирования. Эти механизмы должны бать достаточно гибкими, взвешенными, пригодными для обеспечения стабильности процессов развития. Речь идет о мотивационных механизмах развития экономики, регулирования, гармоничного взаимодействия государственных органов и предприятий. Во-вторых, фискальный метод управления экономики усугубляет процессы падения, даже если они свершаются ради достижения и решения социальных задач. Реализация завышенных социальных стандартов и программ без учета возможностей экономики предопределяет деформацию и даже деградацию системы социально-экономического управления, как на уровне государства, так и предприятия. Здесь уместно говорить и о том, что фискальные приемы отрывают денежную массу от товарной, сокращают рабочие места, усугубляют кризисные явления до шоковых ситуаций, искажают валютное регулирование, осложняют борьбу с инфляцией и приводят к пересмотру разных мотиваций в отношении развития экспорта, импорта и т.п. В-третьих, политическая нестабильность в стране порождает кадровую катастрофу власти. Нынешнее руководство страны не только не в состоянии применить какой-либо эффективный инструмент управления экономикой, но и нарушает баланс между экономическими и социальными составляющими во имя реализации популистских амбиций. Среди этих действий – процессы реприватизации. Из-за политических разногласий вокруг реприватизированных предприятий – они начинают разваливаться, обесцениваться, что порождает бегство инвесторов, утечку капитала, обесценивание акций и падение до негативной отметки уже достигнутых успехов в социально-экономическом развитии. И как результат всему происходящему – нарушение естественных циклов развития экономики государства и предприятия в том числе.

Все выше перечисленные аспекты есть, по сути дела, внешней социально-экономической средой, воздействующей на развитие предприятия. Кроме того, на поведение предприятия оказывают непосредственное влияние такие общественные группы [6, с. 45 - 46] как: органы государственной власти, местного самоуправления, владельцы собственники и акционеры, руководители и наемные работники, кредиторы, потребители и поставщики, а также профсоюзы которые заинтересованы, прежде всего, в последующем развитии предприятия.

Что касается внутренних составляющих социально-экономического развития, то и здесь, достаточно сложно отделить экономический аспект развития от социального. То есть, из логики развития экономики отдельного предприятия вытекает единство и внутренняя связь этих двух составляющих. Это обосновывается тем, что: а) эффективная экономика предприятия является основой благосостояния людей, повышения их жизненного уровня; б) условием прибыльности предприятия является не только его ресурсный потенциал, но и потребности общества и потребителей продукции; в) эффективная работа предприятия обеспечивается скоординированными действиями людей, объединенных общими интересами; г) высокий уровень отдачи труда достигается за счет правильного управления всеми сторонами развития предприятия, включая и повышение образовательного и профессионального уровня работников, их участие в управлении предприятием и т.п.; д) настроение работников, морально-психологический климат в коллективе, уверенность в защищенности от профессиональных и социальных рисков и т.п. являются очень важными мотивами для достижения высоких результатов работы предприятия.

Следовательно, исходя из вышесказанного, можно представить социально-экономическое развитие предприятия как совокупность количественных и качественных изменений, которые обеспечивают переход предприятия к высшему социально-экономическому уровню. К таким изменениям следует отнести: рост объемов производства и производительности труда, повышение качества продукции, эффективность деятельности предприятия, рост благосостояния персонала, повышение его квалификации и профессионализма, сокращение текучести кадров, повышение заинтересованности работников в результатах своего труда и т.п.

Говоря о социально-экономическом развитии предприятия в современных кризисных условиях, нельзя не остановиться на проблеме социальной роли бизнеса в обществе, его социальной ответственности. Современным стимулом деловой активности, влияющим на процесс принятия управленческих решений с учетом интересов всех лиц, должна стать корпоративная социальная ответственность. Она имеет следующие ориентиры [9]: гарантирование занятости населения и создание привлекательных рабочих мест; повышения безопасности жизнедеятельности предприятия и улучшения здравоохранения (объем инвестиций и благотворительной деятельности в этом направлении), производство качественной продукции и услуг для потребителей; выплата легальных зарплат и инвестиции в развитие человеческого потенциала; беспрекословное выполнение требований законодательства; построение добросовестных отношений со всеми заинтересованными сторонами; эффективное ведение бизнеса, ориентированного на создание добавленной стоимости и роста благосостояния своих работников; учет общественных интересов и общепринятых норм в практике ведения дел; вклад в формирование гражданского общества с помощью разработки партнерских программ и проектов развития местных сообществ. В целом повышение активности бизнеса в социальной сфере, освоение необходимых социальных функций становятся одним из главных факторов успешного и гармоничного развития не только отдельного предприятия, но и общества в целом.

Выводы. Рассмотренные концептуальные составляющие развития предприятия позволяют выделить факторы, воздействующие на мотивационные аспекты социально-экономической деятельности предприятия. Последующие исследования будут направлены на прикладные аспекты управления развитием предприятия, в частности, способы кластеризации предприятия – для решения общих задач социально экономического развития в условиях кризиса. При этом акцент будет делаться на сотрудничество отдельных структур (управленческих, производственных, общественных, политических, государственных, негосударственных, и т. п.), расположенных на территории, где находится предприятие для выполнения и реализации определенных целей, а именно – управление и улучшение социально-экономической ситуации на предприятии и в регионе, стимулирование конкуренции и инноваций, привлечение инвестиций, перепрофилирование и создания, на базе устаревших – новых предприятий, объединение для достижения общих целей. В этих шагах видится решение многих социально-экономических задач в условиях кризиса.

Литература:

Пахомов Ю. Экономика Украины приносится в жертву популизму / http://rusref.nm.ru/pakhomov.htm
Афанасьев Н.В., Рогожин В.Д., Рудыка В.И. Управление развитием предприятия: Монография. – Ч.: Издательский Дом «ИНЖЭК», 2003. – 184 с.
Горемыкин В.А. Экономическая стратегия предприятия: Учебное пособие. Изд. 3-е испр. и доп. – М.: Издательство «Альфа-Пресс», 2007. – 544 с.
Тенденции развития предприятия: (Социально-экономический аспект) / О.В. Козлова, З.П. Румянцева, Ю.Д. Турусин и др.; Под ред. О.В. Козловой. – М.: Экономика, 1987. – 270 с.
Ворожейкин И.Е. Управление социальным развитием организации: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 176 с.
Захаров Н.Л., Кузнецов А.Л. Управление социальным развитием организации: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2006. – 263 с.
Шимшилов С. Стратегия современного предпринимательства и социального развития корпораций: Учебник / Под ред. д-ра экон. наук М.Н. Кулапова. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К^о», 2004. – 246 с.
Румянцев А.М., Яковенко Е.Г., Янаев, С.И. Инструментарий экономической науки и практики. Научно-популярный справочник. -.: Знание, 1985. – 304 с.
Калінеску Т.В., Зеленко О.О. Використання соціальної відповідальності для управління дільністю підприємства // Гуманіязація соціального управління: Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції 29 квітня 2008 р.; Х.: ФОП Александрова К.М., 2008.- С. 107 – 201; Calinescu Tetyana, Zelenko Olena Social responsobility of business as factor of human capital management factor of human capital management // Управление и Образование. – Кн. 1. – Том IV (I). – 2008, –Бургас: Университет «Проф. д-р Асен Златаров», България. – С. 7 – 10; Калинеску Т.В., Зеленко Е.А. Роль социально-ответственного бизнеса в развитии местных сообществ // Бизнес Информ № 5, 2008. – С. 38 – 40.

Недобєга О.О. Визначення факторів соціально-економічного розвитку підприємств

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 10:05:56 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekpr/2010_39/Statti/29.pdf

Визначення факторів соціально-економічного розвитку підприємств

Недобєга О.О.,

Актуальність проблеми та її зв’язок з важливими науково-практичними завданнями. Соціальна стабільність та благополуччя населення держави головним чином залежить від рівня розвитку економіки й самодостатності регіонів. За роки реформ соціально-економічна диференціація регіонів України істотно посилилась. Тому регіональна політика має бути спрямована на згладжування нерівномірностей розвитку територій України і полягати в диференційованому підході держави до регіонів з різними соціально-економічними проблемами. Вирішення проблем зростання рівня соціально-економічного розвитку депресивних регіонів, підвищення рівня життя населення є неможливим без створення ефективної системи управління соціально-економічним розвитком кожного окремого підприємства. Без цього неможливо здійснити прогресивні зрушення в економічній і соціальній сферах, забезпечити зростання якості життя у депресивних регіонах. Першим кроком на шляху ефективного управління соціально-економічним розвитком підприємств є дослідження і систематизація факторів соціально-економічного розвитку підприємств, оскільки це дасть змогу в процесі управління вдосконалити систему управління виробництвом, більш раціонально використовувати наявні ресурси, підвищити активність працівників і т.п.

Аналіз останніх наукових досліджень з досліджуваної проблеми та визначення питань, що не вирішені. Як вже зазначалося у наших попередніх роботах [1, с. 68; 2, с. 156] соціально-економічний розвиток підприємства можна представити як сукупність кількісних і якісних змін, які забезпечують перехід підприємства до вищого соціально-економічного рівня в умовах дії різних факторів. Для здійснення діяльності, яка відповідала б сучасним темпам, потрібні технології і люди, які вміють ефективно здійснювати необхідні зміни [3, с. 38], які можна визначити як можливості, що відкриваються перед підприємством. До таких змін слід віднести: зростання обсягів виробництва і продуктивності праці, підвищення якості продукції, ефективність діяльності підприємства, зростання добробуту персоналу, підвищення його кваліфікації і професіоналізму, скорочення текучості кадрів, підвищення зацікавленості працівників в результатах своєї праці і тому подібне.

У загальному виді фактор – умова, причина, параметр, що здійснює вплив на економічний процес і результат цього процесу [4, с. 435]. На жаль, на сьогодні не існує єдиного підходу щодо факторів соціально-економічного розвитку підприємств, тому ми дослідили різні підходи до визначення факторів розвитку підприємств взагалі. Так, колектив авторів під керівництвом О.В. Козлової [5, с. 35] виділяє чотири напрямки групування факторів розвитку підприємства: з позицій макроскопічного уявлення підприємства, його цілей, типу розвитку і характеру факторів.

З позицій макроскопічного уявлення підприємства виділені дві групи факторів його розвитку: зовнішні, що відображають роль і місце підприємства в системі суспільного виробництва, а також тісну взаємодію зусиль суспільства і колективу у вирішенні загальних питань, і внутрішні, що визначені завданнями, поставленими перед підприємством і складом його виробничих ресурсів.

Зовнішні фактори [6, с. 71] – це економічна ефективність взаємодії із зовнішнім середовищем, яка відображає здатність системи створювати затребувані у зовнішньому середовищі товари та послуги при допустимому співвідношенні вартості продукту, що виробляється, і витратами на залучення ресурсів. До зовнішніх факторів можна віднести економічну та соціальну політику держави, інституціональні механізми, інфраструктуру, структурні зміни в суспільстві та ін.

Внутрішні фактори [6, с. 71] – це організація виробництва усередині економічної системи, що визначається структурою, гнучкістю взаємодії елементів системи, ефективністю управління і використання сучасних технологій (підвищення продуктивності праці).

Відповідно до цілей підприємства відокремлено чотири основні гілки «дерева цілей» [5, с. 41]: економічну, соціальну, технічну і організаційну. Відповідно до цих напрямків і здійснюється розвиток підприємства. Виділення основних напрямків розвитку дозволяє управляти цим процесом на основі вивчення цілей і задач підприємства з позиції їхнього взаємозв’язку і взаємозалежності.

За типом розвитку відокремлюють інтенсивний і екстенсивний розвиток. Відповідно до факторів інтенсивного розвитку належать фактори, пов’язані з науково-технічним прогресом і кращим використанням виробничого потенціалу, гнучким виробництвом, направленістю на інтереси клієнтів і т.п. Екстенсивний розвиток здійснюється за рахунок збільшення кількості використовуваних ресурсів.

Класифікація факторів на якісні і кількісні має на меті виділи їхні якісні особливості і надати їм кількісну характеристику. Кількісні фактори розвитку [5, с. 46] – це обсяг і склад виробничих ресурсів підприємства, їхнє оптимальне співвідношення і структура, а якісні – це зростання фондовіддачі, виробництва праці, зниження собівартості одиниці продукції т.п.

К.Л. Астапов [6, с. 74] під факторами стабільного розвитку розуміє управлінські механізми, що використовують фундаментальні виклики для посилення власної системи і досягають високої внутрішньої ефективності. Серед таких факторів він виділяє: гнучку стратегію; оптимальне поєднання спеціалізації і диверсифікації, яке підкріплене набором компетенцій бізнесу; об’єднання компаній для синергетичного ефекту; створення нових товарів і ринків за рахунок передбачення потреб; пошук кращої практики управління; партнерські відносини з постачальниками та клієнтами; відхід від вертикальної інтеграції до горизонтальних зв’язків.

Т.А. Говорушко [7, с. 11] за часом і тривалістю впливу відокремлює реальні і потенційні фактори, а також постійні, тимчасові і епізодичні. Реальні фактори існують у досліджуваному періоді і виявляються у процесі аналізу, а потенційні пов’язані з майбутнім періодом, в якому ймовірність їхнього виникнення можна спрогнозувати.

Як бачимо, є багато досліджень щодо класифікації факторів розвитку підприємств, однак не існує єдиного підходу відносно факторів соціально-економічного розвитку підприємств. Тому метою статті є визначення факторів соціально-економічного розвитку підприємств.

Виклад основного матеріалу дослідження з науковим авторським обґрунтуванням отриманих результатів. Розглянувши основні підходи до визначення факторів розвитку підприємств, можна запропонувати наступну класифікацію факторів соціально-економічного розвитку підприємств (табл. 1). До існуючих підходів щодо класифікації факторів розвитку взагалі і соціально-економічного розвитку підприємств слід додати, що фактори можна класифікувати за характером впливу на стримуючі і стимулюючі. Так, до стримуючих факторів можна віднести податкові, антимонопольні обмеження; орієнтацію підприємства на короткострокові цілі діяльності; застарілі технології; надмірну централізацію; опір працівників усіляким змінам і т.п. До стимулюючих факторів належать: законодавче стимулювання інноваційної діяльності; державна підтримка інвестиційної активності; використання нових технологій; стимулювання інновацій; демократичний стиль управління; добрий психологічний клімат у колективі; наявність умов для самореалізації потенціалу робітників і т.п. Також зовнішні фактори можна класифікувати на фактори глобалізації і макроекономічні фактори. Фактори глобалізації пов’язані зі станом світової економіки і процесів глобалізації, а макроекономічні фактори відображають політико-правове, економічне та соціальне становище у країні, а саме стан ринку праці і рівень безробіття, зростання інвестиційної привабливості країни, розвиток науково-технічної сфери, амортизаційну, цінову і податкову політику.

Таблиця 1

Фактори соціально-економічного розвитку підприємства

ОЗНАКИ КЛАСИФІКАЦІЇ	ФАКТОРИ
1. За місцем реалізації	– зовнішні фактори (фактори глобалізації та макроекономічні фактори) – внутрішні фактори
2. За типом розвитку	– екстенсивні фактори – інтенсивні фактори
3. По відношенню до виробництва	– виробничі фактори – невиробничі фактори
4. За часом виникнення	– реальні фактори – потенційні фактори
5. За напрямами	– організаційні фактори технологічні фактори кадрові фактори соціальні фактори виробничі фактори фінансові фактори маркетингові фактори інвестиційні фактори інноваційні фактори
6. За характером впливу	– стимулюючі фактори – стримуючі фактори
7. За можливістю регулювання	– регульовані фактори – нерегульовані фактори
8. За часом впливу	– довгострокові фактори – середньострокові фактори – короткострокові фактори
9. За прогнозованістю	– фактори, які неможливо спрогнозувати – фактори, які можливо спрогнозувати частково – прогнозовані фактори
10. За характером дії	– постійно діючі фактори (систематичні, регулярні) – періодичні фактори – неперіодичні фактори – випадкові, одиничні фактори

Крім того макроекономічні фактори можна розділити на державні та регіональні, оскільки регулювання соціально-економічного розвитку регіонів є одним з пріоритетних завдань державного управління і основою становлення соціально орієнтованої економіки України, механізмом забезпечення соціально-економічної стабільності держави.

З позиції впливу на роботу підприємства зовнішніх факторів можна виділити фактори загального та робочого середовища. Загальне середовище [8, с. 89] складається з елементів, які не пов’язані з підприємством прямо, але здійснюють вплив на формування загальної атмосфери бізнесу, створюють загальні умови господарювання. Робоче середовище – це середовище безпосередніх контактів організації, воно включає тих учасників ринку, з якими організація має прямі відносини або які здійснюють прямий вплив на організацію.

За можливістю регулювання фактори можна класифікувати на регульовані та нерегульовані. До регульованих факторів можна віднести головним чином фактори внутрішнього середовища: виробничі, організаційні, фінансові, кадрові та ін., до нерегульованих – політичні, правові, макроекономічні, соціально-демографічні та ін.

За часом впливу фактори соціально-економічного розвитку підприємства можна характеризувати як довгострокові – їхня дія має віддалені наслідки (міжнародні, економічні, соціально-демографічні, науково-технічні); середньострокові – їхня дія проявляється не одразу (постачальники, споживачі, конкуренти, посередники); короткострокові – ці фактори негайно здійснюють вплив на розвиток підприємства (організаційні, виробничі, маркетингові, виробничі, фінансові).

За прогнозованістю можна виділити три групи факторів – фактори, які неможливо спрогнозувати (наприклад, політична стабільність, рівень безробіття, динамізм правового середовища, якість життя населення); фактори, які можливо спрогнозувати частково (вартість сировини, загроза появи нових конкурентів, надійність посередників); прогнозовані фактори (фінансові, кадрові, виробничі, організаційні фактори).

За характером дії можуть бути постійно діючі фактори (систематичні, регулярні); періодичні фактори; неперіодичні фактори; випадкові, одиничні фактори. Постійно діючі фактори завжди присутні і постійно здійснюють вплив на соціально-економічний розвиток підприємства, можуть бути спрогнозовані: постачальники, споживачі, конкуренти, посередники, фінансові, кадрові, виробничі, організаційні фактори. Періодичні фактори з’являються через певний період часу і їх можна відстежити: макроекономічні, правові, соціально-демографічні. Неперіодичні фактори неможливо відстежити, вони з’являються через різні періоди: політичні, науково-технічні, міжнародні. Випадкові фактори діють не постійно, випадково: екологічні, природно-кліматичні.

Висновки та перспективи подальших наукових розробок в даному напрямі. У результаті проведених досліджень визначено фактори соціально-економічного розвитку підприємства за різними ознаками, запропоновано фактори зовнішнього та внутрішнього середовища соціально-економічного розвитку підприємства. Результати дослідження можуть бути використані при розробці рекомендацій щодо підвищення рівня соціально-економічного розвитку суб’єктів господарювання. Враховуючи те, що велике промислове виробництво потребує більше часу і зусиль для адаптації до складних ринкових умов і невизначеності зовнішнього середовища соціально-економічний розвиток стає можливим лише при об’єднанні зусиль усіх виробників і державних органів управління. При цьому обов’язково повинні враховуватись регіональні особливості і ресурсний потенціал кожного учасника такого об’єднання. Тому подальші дослідження будуть спрямовані на формування концепції управління соціально-економічним розвитком підприємства з урахуванням інтересів регіону на основі кластерного підходу.

Список використаних джерел:

Калинеску Т.В., Гречишкина Е.А.[1] Проблемы социально-экономического развития предприятий в условиях экономического кризиса // Научный информационный журнад «Бизнес Информ». – 2009. – №4 (1). – С. 66 – 69
Гречишкіна О.О. Концептуальні засади управління соцціально-економічним розвитком підприємства // Економічний простір: Збірник наукових праць. – №28/2. – Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. – С. 154 – 158
Харрингтон Дж. Совершенство управления изменениями / Пер. с англ. В.Н. Загребельного; Под науч. Ред. В.В. Брагина. – М.: РИА «Стандарты и качество», 2008. – 192 с.
Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2006. – 495 с.
Тенденции развития предприятия (Социально-экономический аспект) / О.В. Козлова, З.П. Румянцева, Ю.Д. Турусин и др.; Под ред. О.В. Козловой. – М.: Экономика, 1987. – 270 с.
Астапов К.Л. Особенности развития экономических систем в современных условиях // Вестник Московского университета. Серия 6. Экономика. – 2005. – №4. – С. 68 – 85
Говорушко Т.А. Ефективність розвитку малого підприємництва у харчовій промисловості в Україні: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня докт. екон. наук: 08.00.04 / Національний університет харчових технологій. – Київ, 2008. – 38 с.
Печеркина Е.В. Классификация факторов конкурентоустойчивости предприятия // Вестник Оренбургского государственного университета. – 2005. – №8. – С. 89 – 95

[1] До травня 2009 року Недобєга О.О. публікувалася під прізвищем Гречишкіна О.О.

Недобєга О.О. Розробка сценаріїв соціально-економічного розвитку регіону

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 10:03:42 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VSUNU/2011_7_2/Nedobega.pdf

Недобєга О.О. Система моніторингу соціально-економічного розвитку регіону

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 10:02:24 GMT

http://www.vestnikdnu.com.ua/archive/201152/34-40.pdf

Недобєга О.О.Принципи оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 09:49:51 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/ujrn/Soc_Gum/Cher/2011_3/Nedobega.pdf

Недобєга О.О.

Принципи оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Процеси глобалізації останнім часом набирають високі темпи й мають широкомасштабний характер. Для України наразі важливо не залишитися на узбіччі світового розвитку, стати рівноправним партнером світового співтовариства, а не сировинним придатком високорозвинених країн. Але реалії економічного й соціального розвитку регіонів свідчать про недостатній ступінь стабільності національної економіки і її схильності до розбалансування. У цих умовах зростає роль і обумовлюється необхідність розгляду питання оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств, оскільки саме вони, головним чином, забезпечують підвищення добробуту населення, виконання державою своїх обов’язків та функцій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як вже зазначалося в попередніх роботах автора [1, с. 68; 2, с. 156], соціально-економічний розвиток підприємства можна представити як сукупність кількісних і якісних змін, які забезпечують перехід підприємства на більш високий соціально-економічний рівень. Термін «оцінювання» [3, с. 242] є дуже гнучким і може позначати здійснення багатьох видів оцінок. Проте всі варіанти його використання об’єднує одне – всі вони означають оцінку сутності. Хтось досліджує і «зважує» якесь явище (особу, річ, ідею) і порівнює його з певною явною чи неявною мірою. Міри (критерії) також можуть бути різними. Одні критерії можуть бути естетичними: наскільки гарним чи приємним є суб'єкт оцінювання? Інші – пов'язані з результативністю: чи робиться справа так, як повинна робитися? Інші – з ефективністю: чи забезпечуються вигоди, сумірні з витратами? Чимало мір пов'язані з поняттями справедливості й рівності, прийнятності з точки зору стандартів громади, відповідності поняттям соціальної гармонії тощо.

Оцінюванням називається [3, с. 25] процес систематичної оцінки операцій та/або результатів вжитих дій у порівнянні з комплексом явних та неявних стандартів, з метою вдосконалення існуючих положень.

А.Н. Азриліян [4, с. 576] визначає оцінювання як встановлення якості чогось, ступеня, рівня чого-небудь, а оцінку – як думку про цінність, рівень та значення будь-чого. Можна погодитись, що оцінювання [5, с. 244] як процес дослідження застосовується, якщо запропоновані заходи є комплексними, складними для спостереження, складаються з елементів, що взаємодіють один з одним у різний спосіб, коли рішення, яке має бути ухвалене, є дуже важливим або дорогим, коли необхідно мати вагомі докази успіху чи невдачі програми.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. На сьогодні не існує єдино|факторів|го підходу щодо оцінювання рівня соціально-економічного розвитку підприємств машинобудування. На нашу думку, результати оцінювання повинні показати, на якому рівні здійснення соціальних і господарських заходів знаходиться підприємство, щоб досягти соціально-економічних цілей свого розвитку, оскільки управляти можна тим, що можна виміряти.

Тому метою статті є визначення принципів оцінювання соціально-економічного розвитку підприємства, які б забезпечили отримання достовірної та своєчасної інформації про рівень соціально-економічного розвитку.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Сьогодні кожне підприємство самостійно обирає спосіб вимірювання його соціально-економічного розвитку. Однак дуже часто обрані показники можуть бути незіставними з показниками інших підприємств. Через це стає неможливим коректно виміряти й оцінити діяльність підприємств, зробити порівняльний аналіз та визначити обсяг інформації, що реально потрібен підприємствам для оцінювання їхнього соціально-економічного розвитку. У нашому випадку оцінювання є засобом підвищення рівня соціально-економічного розвитку підприємств і представляє собою процес оцінки соціально-економічного розвитку підприємств на принципах науковості, системності, цілеспрямованості, інтегрованості, достовірності. Воно дає змогу отримати інформацію про всю різноманітність господарських, економічних і соціальних процесів у межах підприємства та зробити висновки про ефективність його розвитку. Схематично процес оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств наведено на рис. 1.

Розглянемо принципи, на яких повинно базуватись оцінювання соціально-економічного розвитку. Принцип науковості означає, що оцінювання носить наукових характер, тобто ґрунтується на положеннях діалектичної теорії пізнання, ураховує вимоги економічних законів розвитку, використовує сучасні методи досліджень тощо.

Системність пов’язана з тим, що кожний об’єкт розглядається як складна динамічна система, яка складається з ряду елементів, певним чином пов’язаних між собою і зовнішнім середовищем [6, с. 8]. Вивчення кожного об’єкта має здійснюватися з урахуванням всіх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, взаємозалежності і взаємопідпорядкованості його окремих елементів.

Принцип цілеспрямованості говорить про те, що оцінювання соціально-економічного розвитку має переслідувати конкретні цілі. Цілі у науковій літературі та на практиці мають різне трактування, і саме це визначає необхідність більш детального дослідження цього терміну.

Формування цілей розглядається [7, с. 41] як встановлення параметрів очікуваного найприйнятнішого стану на фіксований момент часу (за певний проміжок часу) у процесі його розвитку з урахуванням динаміки зовнішнього середовища та виробничого потенціалу підприємства.

Цілі розвитку підприємства [8, с. 55] позначають собою напрямок, у якому має здійснюватися діяльність первинної господарської ланки.

Рис. 1. Алгоритм управління та оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств

Це – якісна характеристика цілей. З іншого боку, ціль повинна визначати бажаний стан системи, який необхідно досягти через певний проміжок часу, необхідний для одержання певної кількісної оцінки.

Цілі необхідні для успішного функціонування, виживання і соціально-економічного розвитку підприємств. Однак, неправильне їхнє визначення може стати причиною негативних наслідків для підприємств. Наука про теорії стратегії виділяє декілька загальних ключових вимог, яким мають задовольняти правильно сформульовані цілі [8, с. 59 – 62]: цілі мають бути вимірними, конкретними, орієнтованими в часі, досяжними, гнучкими, прийнятними; множинні цілі підприємства мають бути порівняними й взаємно підтримуючими, стимулюючими, ієрархічними, позитивними, економічними; формулювання мети повинно мати систематичний характер.

Цілі соціально-економічного розвитку відображають прагнення підприємства працювати у певному напрямку (напрямках), наприклад, цілі можуть бути направлені на підвищення рентабельності виробництва, задоволення потреб клієнтів, інноваційний розвиток, впровадження принципів корпоративної соціальної відповідальності і т.п. Кожна з цих цілей відіграє важливу роль у соціально-економічному розвитку підприємства. Однак не можна концентруватись на одній цілі, бо це може призвести до збитків за іншими напрямками.

Цілі оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств можуть мати необмежене значення (збільшення рівня соціально-економічного розвитку), обмежене значення (досягнення конкретного рівня результативності) та інтервальне (наприклад, фінансова незалежність підприємства має знаходитися на рівні 0,3 – 0,5).

Інтегрованість [9, с. 21-22] – це діалектична єдність різних за своєю сутністю видів інформації, що переслідують мету розчинення старого змісту інформації і на якісно новій основі створення нової інформації, яка задовольняє потреби управління. Цей принцип реалізується за допомогою розробки комплексного показника соціально-економічного розвитку підприємств на основі одиничних показників.

Достовірність говорить про те, що оцінювання має ґрунтуватися на достовірній, надійній інформації і на точних розрахунках. Принцип комплексності вимагає дослідження всіх сторін і ланок соціально-економічного розвитку та їхніх зв’язків і залежностей.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. На основі проведеного дослідження сформульовано принципи та розроблено алгоритм оцінювання соціально-економічного розвитку підприємств, що дасть змогу отримати інформацію про всю різноманітність господарських, економічних і соціальних процесів у межах підприємства та зробити висновки про ефективність його розвитку. Подальші дослідження будуть спрямовані на побудову прогнозних сценаріїв соціально-економічного розвитку підприємства на основі вже отриманих результатів.

Література

Калинеску Т. В., Гречишкина Е. А.[1] Проблемы социально-экономического развития предприятий в условиях экономического кризиса / Т. В. Калинеску, Е. А. Гречишкина // Научный информационный журнал «Бизнес Информ». –– 2009. –– №4 (1). –– С. 66––69
Гречишкіна О.О. Концептуальні засади управління соціально-економічним розвитком підприємства / О.О. Гречишкіна // Економічний простір: Збірник наукових праць. –– №28/2. –– Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. –– С. 154––158
Вайс Керол Г. Оцінювання: методи оцінювання програм та політики: Пер. з англ. Р. Ткачука, М. Корчинської. –– В.: Вид-во Соломії Павличко «ОСНОВИ», 2000. –– 671 с.
Экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. –– М.: Институт новой экономики, 2007. –– 1152 с.
Податкове регулювання в умовах депресивних регіонів: монографія / [Колектив авторів], [За наук. ред. Т.В. Калінеску]. –– Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2011. –– 312 с.
Савицкая, Г.В. Экономический анализ: учеб. / Г.В. Савицкая. –– 13-е изд., испр. –– М.: Новое знание, 2007. –– 679 с. –– (Экономическое образование).
Тимощук М.Р., Кузьмін О.Є., Фещур Р.В., Шуляр Р.В., Подольчак Н.Ю., Олексіїв І.Б. Планування соціально-економічного розвитку підприємств: Монографія. –– К.: УБС НБУ, 2007. –– 449 с.
Стратегія підприємства: Підручник / Ю.Б. Іванов, О.М. Тищенко, Т.М. Чечетова-Терашвілі, О.В. Ревенко. –– Х.: ВД «ІНЖЕК», 2009. –– 560 с.
Палий В.Ф., Соколов Я.В. АСУ и проблемы теории бухгалтерского учет. – М.: Финансы и статистика, 1981. –– 224 с.

[1] До травня 2009 року Недобєга О.О. публікувалася під прізвищем Гречишкіна О.О.

o-list�;!oe� �D� style='font:7.0pt "Times New Roman"'> Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. – 2-е изд. доп. и перераб. – М.: Институт новой экономики, 1997. – 864 с.

Борисов А.Б. Большой экономический словарь. – М.: Книжный мир, 2002. – 895 с.
Теоретичні основи конкурентної стратегії підприємства: Монографія / За заг. ред. д-ра екон. наук, професора Іванова Ю.Б., д-ра екон. наук, професора Тищенка О.М. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 384 с.
Переяслова И.Г. Методологические аспекты построения организационно-экономического мониторинга развития производственных систем // Вестник ЮРГТУ (НПИ). – 2008. – №1. – С. 28 – 33
Основи оподаткування: Навчальний посібник / Т.В. Калінеску, О.М. Антіпов, Г.М. Бурлуцька, Т.М. Чернякова, М.М. Соловей, М.Б. Харківський; Кер. авт. кол. і наук. ред. проф. Т.В. Калінеску. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – 416 с.
Пересада А.А. Інвестування: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – 250 с.
Калінеску Т.В. Стратегічний потенціал підприємства: формування та розвиток: Монографія / Т.В. Калінеску, Ю.А. Романовська, О.Д. Кирилов. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – 272 с.
Хореев А. И. Мониторинговый анализ как информационная основа социально-экономического управления предприятием (на примере Воронежской области) / А. И. Хореев, В. П. Воронин и др. // Менеджмент в России и за рубежом. – 2002. – №3. – С. 39 – 47

[1] До травня 2009 року Недобєга О.О. публікувалася під прізвищем Гречишкіна О.О.

Недобєга О.О. Моніторинг соціально-економічного розвитку підприємств

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 09:47:54 GMT

http://www.nbuv.gov.ua/ujrn/Soc_Gum/Cher/2011_1/Nedobega.pdf

Недобєга О.О.

МОНІТОРИНГ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. На сучасному етапі розвитку економіки, який характеризується високою швидкістю змін, нестабільністю та невизначеністю, для забезпечення безперервного процесу соціально-економічного розвитку кожне підприємство повинне прагнути до раціонального використання ресурсів, підвищення прибутковості виробництва, поліпшення якості продукції і задоволення соціальних потреб своїх працівників і населення території, на якій воно функціонує. Разом з тим соціально-економічний розвиток підприємств є достатньо складним процесом, оскільки покликаний відображати, з одного боку, рівень досягнення цілей і інтересів господарюючого суб'єкта, а з іншого – роль підприємства в досягненні цілей соціально-економічної системи більш високого рівня (району, міста, регіону). Тому можна сказати, що ефективність реалізації системи управління соціально-економічним розвитком підприємств багато в чому залежить від моніторингу соціально-економічного розвитку. Саме моніторинг здатен забезпечити розв’язання такого завдання, як формування управлінських рішень, спрямованих на досягнення високого рівня соціально-економічного розвитку підприємств, на основі своєчасної обробки необхідної інформації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, на які спирається автор. Як вже наголошувалося в наших попередніх роботах [1, с. 68; 2, с. 156], соціально-економічний розвиток підприємства можна представити як сукупність кількісних і якісних змін, які забезпечують перехід підприємства на більш високий соціально-економічний рівень. У загальному виді моніторинг (від лат. monitor – застережний) – метод дослідження об'єкту, що припускає відстеження і контроль його діяльності (функціонування) з метою прогнозування останньої [3, с. 681]. Моніторинг використовується у багатьох різних науках, таких, як екологія, політика, економіка, освіта, медицина, соціологія, право та ін., і кожна з них вкладає свій зміст у його визначення.

Наприклад, під моніторингом навколишнього природного середовища розуміється комплексна система довгострокових спостережень з метою оцінки та прогнозу змін стану біосфери або її окремих компонентів під впливом антропогенних дій, попередження про критичні ситуації, що створюються, шкідливі або небезпечні для здоров'я людей, інших живих організмів і їхніх співтовариств [4, с. 16].

Політичний моніторинг [5, с. 343] – це відстеження, оцінка стану і прогноз політичних процесів, подій з зв’язку з діяльністю політичних сил, партій, рухів та існуючих держав, порівняння результатів постійних спостережень для отримання обґрунтованих уявлень про їхній дійсний стан, тенденції їхнього розвитку.

Якщо ж розглядати моніторинг з економічної точки зору, слід перш за все звернутися до словників і енциклопедій. Так, Економічний енциклопедичний словник [6, с. 526] трактує моніторинг як безперервне спостереження і аналіз діяльності економічних об'єктів. А.Н. Азріліян [7, с. 600] визначає моніторинг як спостереження, відстеження, аналіз, і оцінку діяльності якого-небудь явища чи об'єкту. У Великому економічному словнику [8, с. 404] моніторинг трактується як спостереження, оцінка і прогноз стану якогось явища чи процесу, аналіз їхньої діяльності як складова частина управління.

Визначення поняття «моніторинг» з економічної точки зору залежить також від сфери його існування. Так, моніторинг конкурентного середовища розуміється [9, с. 268] як комплекс взаємозалежних дій, спрямованих на постійний контроль за станом факторів конкурентного середовища підприємства і розробку засобів адаптації до їхніх змін, що ґрунтуються на своєчасній оцінці й прогнозуванні ключових процесів у даному середовищі на базі отриманої інформації.

Моніторинг розвитку виробничих систем [10, с.29] представляється як спеціально організоване спостереження, яке дозволяє перманентно відстежувати динаміку процесів розвитку виробничих систем, оцінюючи адекватним чином значимі наслідки від реалізації будь-яких управлінських дій в рамках реалізації стратегії, та ідентифікувати стійким напрям розвитку.

Податковий моніторинг [11, с. 387] представляє собою механізм постійного спостереження за поточними результатами здійснення податкової політики, який розробляється на підприємстві в умовах постійних змін чинного законодавства та впливу зовнішніх чинників. Головною метою податкового моніторингу є своєчасний вияв відхилень фактичних сум сплачених податків від запланованих, вияв причин, які визначають ці відхилення, та розробка пропозицій щодо відповідного коригування окремих напрямів.

А.А. Пересада [12, с. 233 – 234] механізм проведення постійного нагляду та контролю за процесом освоєння інвестицій називає моніторингом інвестиційних проектів. При цьому він виділяє маркетинговий моніторинг (проводиться з метою забезпечення своєчасних поставок на будову матеріально-технічних ресурсів), фінансовий моніторинг (приводиться інвестором, замовником, фірмою девелопером за його дорученням, а також іншими учасниками проекту на першому етапі освоєнні інвестицій), технічний моніторинг (проводиться з метою забезпечення відповідності планових і конструктивних рішень, прийнятих у будівельній та технологічній частинах проекту, вимогам ДБН, держстандартів, технічних умов).

Система моніторингу організаційно-економічного механізму розвитку стратегічного потенціалу [13, с. 174] – це інформаційна модель, яка об’єднує стратегічне урахування, планування потенціалу, аналіз і контроль з метою ефективного забезпечення інформацією для прийняття оптимальних управлінських рішень.

Соціально-економічний моніторинг є достатньо новим методом науково-практичної діяльності, мета якого полягає в отриманні і обробці попереджуючої інформації про стан системи і тенденції її розвитку [14, с. 39]. Отже, моніторинг у загальному розумінні об'єднує в собі такі найважливіші функції управління як спостереження, оцінювання та контроль і забезпечує своєчасність прийняття управлінських рішень за його результатами.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Аналіз літературних джерел [1 – 14] свідчить про відсутність єдиного підходу щодо визначення моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств. Тому метою статті є формулювання сутності й основних етапів моніторингу соціально-економічного розвитку, який би забезпечував розробку ефективних управлінських рішень щодо підвищення рівня подальшого розвитку підприємств.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Моніторинг соціально-економічного розвитку підприємств представляє собою процес постійного спостереження і оцінювання змін, що відбуваються у соціально-економічному розвитку підприємств з метою прийняття своєчасних і виважених управлінських рішень.

Об’єктом моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств є фактори, за рахунок яких досягається певний рівень соціально-економічного розвитку підприємств (рис. 1). Суб’єктами ж виступають люди, які і є за своєю суттю підприємством.

Впровадження системи моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств складається з двох великих етапів: на першому етапі система моніторингу формується і впроваджується у життя; на другому – відбувається її корегування з урахуванням виявлених недоліків і тенденцій розвитку зовнішнього середовища.

Спочатку моніторинг соціально-економічного розвитку підприємств проводиться за обмеженим колом показників, яке у подальшому розширюється залежно від ситуації, що склалась на даний момент часу. Тобто критерії і показники оцінювання з часом можуть змінюватись і порівнюватись з іншими підприємствами. Схематично процес моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств наведено на рис. 2.

Рис. 1. Об’єкти моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств

Отже, пропонована схема здійснення моніторингу соціально-економічного розвитку підприємства буде здійснюватись наступним чином: на першому етапі моніторингу виявляються проблеми і можливі відхилення у соціально-економічному розвитку підприємства; на основі виявлених проблем формується система критеріїв і показників, необхідних для оцінювання ситуації, що склалася.

Наступним етапом є збір зовнішньої та внутрішньої інформації, необхідної для розрахунку оціночних показників; отримана інформація обробляється (систематизується і впорядковується у розрізі джерел інформації, об’єктів її отримання, каналів розподілу и т.п.) і розраховуються оціночні показники, на основі яких виявляються відхилення у соціально-економічному розвитку підприємства. Якщо відхилень не виявлено, приймається рішення про невтручання в систему управління соціально-економічним розвитком підприємства, у протилежному ж випадку з’ясовуються причини цих відхилень; на основі з’ясованих причин відхилень розробляються сценарії можливих напрямків подальшого соціально-економічного розвитку підприємства; розглянувши можливі сценарії подальшого соціально-економічного розвитку підприємства, керівництво приймає відповідні управлінські рішення.

Рис. 2. Схема процесу моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств

Послідовність етапів моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств, наведена на рис. 2, дасть змогу мінімізувати ризики у майбутньому. Перевагою запропонованої системи є те, що вона орієнтована на уникнення помилок, своєчасне реагування на усілякі зміни зовнішнього середовища і досягнення позитивних результатів у майбутньому.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Отже, запропонована система моніторингу соціально-економічного розвитку підприємств здатна забезпечити усією необхідною інформацією власників і менеджерів підприємства. Саме результати моніторингу є базою для формування ефективних управлінських рішень, направлених на досягнення поставлених цілей і отримання соціально-економічного ефекту. Подальші дослідження будуть спрямовані на практичне впровадження запропонованої системи моніторингу соціально-економічного розвитку на підприємствах машинобудівної галузі.

Література:

Калинеску Т.В., Гречишкина Е.А.[1] Проблемы социально-экономического развития предприятий в условиях экономического кризиса // Научный информационный журнал «Бизнес Информ». – 2009. – №4 (1). – С. 66 – 69
Гречишкіна О.О. Концептуальні засади управління соціально-економічним розвитком підприємства // Економічний простір: Збірник наукових праць. – №28/2. – Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. – С. 154 – 158
Социологическая энциклопедия: В 2 т. Т.1 / Руководитель научного проекта Г. Ю. Семгин. – М.: Мысль, 2003. – 694 с.
Ашихмина Т. Л. Экологический мониторинг / Т. Л. Ашихмина. – Изд. 4-е. – M.: Академический Проект; Альма Матер, 2008. – 416с.
Управление организацией: Энциклопедический словарь. – М.: Издательский Дом ИНФРА-М, 2001. – Х, 822 с.
Кураков Л. П. Экономический энциклопедический словарь / Л. П. Кураков, В.Л. Кураков, А. Л. Кураков. – М.: Вуз и школа, 2005. – 1030 с.
Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. – 2-е изд. доп. и перераб. – М.: Институт новой экономики, 1997. – 864 с.
Борисов А.Б. Большой экономический словарь. – М.: Книжный мир, 2002. – 895 с.
Теоретичні основи конкурентної стратегії підприємства: Монографія / За заг. ред. д-ра екон. наук, професора Іванова Ю.Б., д-ра екон. наук, професора Тищенка О.М. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 384 с.
Переяслова И.Г. Методологические аспекты построения организационно-экономического мониторинга развития производственных систем // Вестник ЮРГТУ (НПИ). – 2008. – №1. – С. 28 – 33
Основи оподаткування: Навчальний посібник / Т.В. Калінеску, О.М. Антіпов, Г.М. Бурлуцька, Т.М. Чернякова, М.М. Соловей, М.Б. Харківський; Кер. авт. кол. і наук. ред. проф. Т.В. Калінеску. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – 416 с.
Пересада А.А. Інвестування: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – 250 с.
Калінеску Т.В. Стратегічний потенціал підприємства: формування та розвиток: Монографія / Т.В. Калінеску, Ю.А. Романовська, О.Д. Кирилов. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – 272 с.
Хореев А. И. Мониторинговый анализ как информационная основа социально-экономического управления предприятием (на примере Воронежской области) / А. И. Хореев, В. П. Воронин и др. // Менеджмент в России и за рубежом. – 2002. – №3. – С. 39 – 47

[1] До травня 2009 року Недобєга О.О. публікувалася під прізвищем Гречишкіна О.О.

Гречишкіна О.О. Інформаційне забезпечення управління соціально-економічним розвитком підприємства

Aspelena — Sat, 04 Feb 2012 09:45:58 GMT

http://eprints.kname.edu.ua/14375/1/83-89_%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B8%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B0_%D0%9E%D0%9E.pdf

О.О. Гречишкіна

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА

Постановка проблеми. Провідним суб’єктом господарювання, як відомо, є підприємство. Ефективне управління соціально-економічним розвитком підприємств гарантує добробут і стабільність, задоволення матеріальних і соціальних потреб як самого суб’єкта господарювання, так і окремого регіону, всієї держави і населення в цілому. В умовах економічної кризи особливо важливою є проблема якісного інформаційного забезпечення управління соціально-економічним розвитком підприємства, оскільки ті процеси, що відбуваються в Україні і в світі, потребують швидкого та гнучкого реагування на зміни у зовнішньому середовищі. Раціонально побудована система інформаційних потоків на підприємстві забезпечить адекватне реагування і своєчасне використання потрібних методів і інструментів в умовах соціально-економічної невизначеності та нестабільності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сьогоднішній день проблема інформаційного забезпечення управління соціально-економічним розвитком підприємства ще мало досліджена, оскільки існуючі підходи здебільшого зосереджені на інформаційному забезпеченні управління підприємством в цілому.

Так, О. Коваленко [1, с. 76-77] вважає, що впровадження інформаційної системи повинно базуватись на системному підході та баченні цього процесу як елемента стратегічних змін на підприємстві. Для ефективного впровадження інформаційних технологій потрібно виконати детальне визначення цілей компанії, бізнес-процесів, подальше моделювання діяльності організації.

М.П. Денисенко та І.В. Колос [2, с.24] розглядають інформаційне забезпечення управління підприємством як комплексне поняття, що охоплює сукупність даних, організацію їхнього введення, обробки, збереження та накопичення, пошуку, а також поширення в межах компетенції зацікавлених осіб в зручному для них вигляді. Для оцінки ефективності впровадження інформаційних технологій запропоновано систему показників, які діляться на дві групи: показники, що враховують фактор часу, і показники, що не враховують фактор часу.

Т.В. Безбородова [3, с. 42-43] досліджує взаємозв’язок корпоративної, інтегрованої та маркетингової інформаційної системи та характеризує основні етапи і стандарти розвитку систем управління підприємством.

Деякі автори [4, 5] пропонують використовувати процесний підхід при розробці інформаційне забезпечення підприємства і вважають його більш перспективним, оскільки інформаційні потоки обґрунтовуються на підставі процесів, які здійснюються підприємством.

І. А. Демидова [6] розкриває в своїй статті поняття інформаційної системи підприємства, її структуру та функції.

Інформаційному забезпеченню розвитку підприємств присвячено праці [7, 8]. Г.В. Саєнко та І.А. Демидова [7, с. 192-194] пропонують елементну модель стійкого підприємства і розглядають інформацію, яка потрібна для кожного елемента та рівня управління. С.І. Яковенко [8] розглядає взаємозв’язок сфер інформатики, концепції організації виробництва та управління інноваційним розвитком підприємств корпоративного типу.

Отже, проведені дослідження дають змогу зробити висновок про те, що в сучасні літературі проблемі інформаційного забезпечення соціально-економічного розвитку підприємства майже не приділяється уваги.

Тому метою статті є систематизація джерел інформації та формування схеми руху інформаційних потоків у системі управління соціально-економічним розвитком підприємства.

Виклад основного матеріалу. Спираючись на опрацьований матеріал [1-9], інформаційне забезпечення управління соціально-економічним розвитком підприємства можна визначити як комплекс заходів, засобів і методів, який забезпечує систему управління соціально-економічним розвитком необхідною інформацією шляхом збору, реєстрації, передачі, зберігання, опрацювання і надання інформації для прийняття необхідних управлінських рішень.

Джерела інформаційного забезпечення управління соціально-економічними результатами діяльності підприємства можна умовно групувати на зовнішні та внутрішні [9, с. 34]. Їхня детальна характеристика наведена у табл. 1.

Уся інформація складає єдину інформаційну базу, завданнями якої є: формування та надання повної інформації про соціально-економічний розвиток як самого підприємства, так і держави в цілому для прийняття управлінських рішень; оцінювання і визначення факторів соціально-економічного розвитку; забезпечення поточного, оперативного та стратегічного управління розвитком підприємства.

З точки зору впливу (прямо чи опосередковано) та значущості інформації в управлінні соціально-економічним розвитком підприємства всі інформаційні джерела можна розділити на первинну і вторинну інформацію. Первинна інформація – це дані, що отримані в результаті спеціально проведених досліджень для розв’язання конкретної проблеми стосовно розвитку підприємства. Вторинна інформація не пов’язана з якоюсь конкретною метою, а містить узагальнюючі дані (наприклад, характеристика кон’юнктури ринку).

Процес руху інформаційних потоків під час управління соціально-економічним розвитком можна представити на рис. 1. Як бачимо, це безперервний процес, окремий цикл якого триває з моменту виникнення потреби в інформації до прийняття відповідного рішення щодо управління соціально-економічним розвитком підприємства. Керуюча система, яка може бути представлена топ-менеджерами підприємства, впливає на керовану систему для забезпечення її функціонування і досягнення поставленої мети (підвищення рівня соціально-економічного розвитку підприємства).

Рис. 1. Схема руху інформаційних потоків в процесі управління соціально-економічним розвитком підприємства

Треба зазначити, що інформаційна база стосовно соціально-економічного розвитку повинна формуватися цілеспрямовано, тому, перш за все, визначається мета збору інформації (наприклад, підвищення соціально-економічних результатів), яка доводиться до аналітичного відділу. Аналітично-інформаційний відділ після цього здійснює збір і підготовку необхідної інформації за зовнішнім і внутрішнім критерієм. На цьому етапі важливо відхилити зайву інформацію і залишити лише ту, яка може вплинути на прийняття рішення.

На основі сформованої інформаційної бази здійснюється її аналіз і робляться відповідні висновки та пропозиції, які доводяться до керуючої системи. Спираючись на надану інформацію керівники приймають рішення щодо вирішення поставленої мети і подальшого управління соціально-економічним розвитком підприємства.

Висновки. Дослідження підходів щодо інформаційного забезпечення управління підприємством дозволили сформулювати принципи інформаційного забезпечення управління соціально-економічним розвитком підприємства, систематизувати джерела інформаційного забезпечення та запропонувати схему руху інформаційних потоків, що має створити на підприємстві цілісну систему інформаційного забезпечення, орієнтовану на ефективне управління. Подальші дослідження будуть спрямовані на визначення критеріїв управління соціально-економічним розвитком підприємства з метою формування відповідної системи показників для оцінювання рівня розвитку.